Олександр Лукін - Співробітник ЧК

Іноді, батько давав йому нескладні доручення: сходити отуди, знайти отаку людину, сказати отакі слова. Слова були несподівані і часто незрозумілі. Їх треба було зазубрювати, як вірші: «До Степана Петровича приходили гості, добре випили і розійшлися з чим прийшли» або «Семен Васильович вітає з Христовим воскресінням і просить прислати проскурочку»… Альошка змалку звик до таємниць, до того, що з людьми слід поводитися обережно, а язик добре тримати на мотузку. Він ріс міцним, упертим і неговірким хлопцем — небагатослівність взагалі була сімейною особливістю Михальових. Учився в гімназії разом з забезпеченими синами херсонських чиновників, адвокатів, торговців і лікарів з приватною практикою.

Коли батько пішов на фронт, Альошка залишився з сестрою Катериною, дівчиною тихою і доброю. Їх тітка Віра Порфирівна, акушерка, видала Катерину заміж за прикажчика з магазина готового одягу, Павла Никодимовича Глущенка, людину «статечну і з майбутнім»; він складав гроші на власне «діло» — продаж готового одягу. Самовдоволений, гладкий, з ситеньким черевцем і ранньою плішиною, Павло Никодимович завів у домі свої порядки — як в «інтелігентних сім'ях». Альошка відразу і назавжди страшенно зненавидів його. Кожна сутичка з Глущенком слізьми відливалася сестрі, і Альошка навчився відмовчуватись, не помічати шурина. Хлопчик ще більше замкнувся у собі. В очах у нього з'явився холодний блиск. Немов у світлій, майже прозорій їх глибині мерехтіли крихітні лусочки слюди. Катерина, помічаючи цей блиск, зітхала:

— Зовсім ти, Альошо, на тата схожий став, аж страшно, як схожий!

Альошка в листах слізно просив батька взяти його до себе в Пітер, тому що він, Альошка, до останньої краплі крові за світову революцію!.. Батько відбувався жартами, велів чекати. Видно, уявляв його таким же маленьким дванадцятирічним хлопчиськом, яким залишив, ідучи на німецький фронт. Подивився б він, яким парубком став зараз його синок!..

У цей час і прийшов Силін.

Він прийшов якось вранці, коли Глущенка не було вдома, і відразу, ще на порозі, сказав:

— Ага, ти, мабуть, і є Миколин синок? Впізнаю, схожий. Ну, здрастуй. Привіз тобі від тата привіт і листа.

— Ви, мабуть, з ним служили? — спитав Альошка, з повагою дивлячись на фронтову шинель і папаху гостя.

— Служили, — посміхнувся Силін. — Зимній разом брали, така в нас була служба…

Альошка повів його в кімнату, хотів почастувати чаєм, та Силін відмовився. Не роздягаючись, сів до столу і почав розповідати про батька:

— Скоро його не ждіть. Діла, брат, заварюються не на жарт. Воювати, видно, доведеться. Контра нашому братові, робітникові, Росію так легко не віддасть…

Він був говіркий, як усі колишні фронтовики, що після довгої відсутності повернулися в рідні місця.

— Миколу мали призначити частиною командувати, — говорив Силін, — він тямущий, твій тато. А мене, значить, сюди прислали…

— Хто прислав?

— Хто… Партія. Більшовицька партія, чув про таку? Адже твій тато більшовик, ти це, брат, пам'ятай.

— А чому вас сюди, а батько там? — мало не з образою спитав Альошка.

— Кожному своє… Тут діла багато, там — ще більше. Люди скрізь потрібні.

… Силін розказав про себе: родом з-під Херсона, воював у Карпатах, потім, попав під польовий суд за більшовицьку агітацію, втік з-під розстрілу, добрався до Пітера і там зустрівся з Миколою Семеновичем, Альошчиним батьком. Розповів, як брали Зимній палац, як Леніна слухали на II з'їзді Рад.

У Херсоні Силін збирався працювати в Спілці фронтовиків.

— Це теж місце відповідальне, ти не думай! — сказав він. — Фронтовик зараз нестійкий, його ті, що за контрреволюцію, легко можуть з дороги збити. А треба, щоб він свою лінію знав, щоб з нами йшов, зрозумів? Це, брат, теж не пиріжки пекти! Тут треба тонко, з розумом. — Силін покрутив біля голови короткими пальцями з жовтими плямами від тютюну.

Ідучи, він сказав:

— Так от що, друже Олексію, коли чого треба буде, приходь прямо до мене, не сумнівайся. Микола наказував за тобою наглядати.

Альошка хотів розповісти йому про своє невеселе життя, але промовчав, посоромився.

Потім він зустрічав Силіна то на мітингу, то просто в місті, на вулиці. Силін розпитував про життя-буття і кожного разу нагадував, щоб Альошка приходив до нього коли треба. Альошка говорив: «Добре», але так ні разу й не звернувся по допомогу. Та коли місто почало готуватися до оборони, коли друг Пантюшка пішов з боєм добувати у свого батька гвинтівку, Альошка вже знав, що йому треба робити. Він попрямував просто в Спілку фронтовиків до Силіна.