Олександр Лукін - Співробітник ЧК

Альошка мимохіть підвівся. Він згадав Маркова і чорну ганчірку, яку той передав Бодуену. Так ось що це було!..

Жінка облизала губи…

— Я нічого не знаю! — видавила вона. — Це помилка…

— Он як, помилка!.. Можливо… До речі, у того шпигуна ми знайшли ще один лист. Так ось у тому листі пан Бодуен з найкращого боку рекомендує вас німецькому командуванню…

Жінка піднесла руки до помертвілого обличчя і опустилася на стілець.

— Ну, це теж помилка? А загибель Костюкова з загоном?.. А захоплений німцями кілька днів тому обоз з боєприпасами, — це, мабуть, теж помилка?..

Обличчя Попова перекосилося від гніву. Прямі й гострі зморшки окреслили рот.

— Все… Скінчилися ваші помилки, шановна фон-Гревеніц! Шкода, що пізно! Не розгадали вас вчасно! Ну, що ж, не вміємо ще, навчимося. Навчимося!.. — Повторив він, — Одного не можу зрозуміти: як ви дійшли до цього, ви, російська аристократка? В героїні пнулися? Чи перед німцями хотіли вислужитись? Не розумію!.. Ну, та це тепер і не важливо! — Він обернувся і сказав: — Покличте Ващенка.

Один з вартових вийшов з кімнати. Попов сів до столу, присунув аркуш паперу, взяв олівець.

— Ваше прізвище фон-Гревеніц? Ім'я, по батькові, вік?

Вона беззвучно поворушила губами і нічого не відповіла.

— Не хочете? Воля ваша…

Настала мовчанка. Важко дихав Пантюшка. Силін, зсунувши брови, обривав бахрому на рукаві шинелі. Киренко налитими люттю очима нерухомо дивився на друкарку.

Альошка сидів, вчепившись пальцями в коліна, оглушений ударами власного серця. Він відчував, що найголовніше попереду.

Ввійшов Ващенко і зупинився на порозі, запитально оглядаючи присутніх. Він, очевидно, відразу зрозумів, для чого його викликали. На простому обличчі фронтовика з'явився напружений і навіть якийсь стражденний вираз. Попов підвівся, спираючись рукою на стіл.

— Ця жінка — німецька шпигунка, — глухувато промовив він. — Рада засудила… в розход. Взяти!

Ващенко не поворухнувся, тільки на довгій його шиї судорожно стрибнув кадик.

— Таке рішення Ради… — повторив Попов. Вуглувато, весь немов скам'янівши, Ващенко зробив крок до друкарки і доторкнувся до її плеча.

— Ходімо!..

І тоді почалося найтяжче з усього, що довелося пережити Альошці за останній час…

Друкарка істерично кричала. Вириваючись із рук фронтовиків, вона розірвала комір своєї чорної сукні, оголилося худе, з виступаючими ключицями плече. Волосся її розтріпалося. Дико й безглуздо трусилися жовті, прямі, як солома, патли. Прокльони змінювались погрозами, благаннями про пощаду, і крики її врізалися в душу.

У ці хвилини Альошка зовсім забув, що ця жінка — ворог, ворог страшний, який діяв із звірячою підступністю, нишком, що через цю шпигунку гинули люди і, може, навіть уся справа, заради якої лилася кров на підступах до Херсона. Зараз він бачив тільки кволу, збожеволілу від жаху жінку, яка билася в руках дужих фронтовиків…

У голові в нього мутилося, нудота підступала до горла, і, вже не усвідомлюючи, що він робить, Альошка кинувся вперед і, щось відчайдушно вигукуючи, почав відривати руки Ващенка від жінки.

Його відштовхнули…

… Коли Альошка отямився, фон-Гревеніц уже не було в кімнаті. Поруч стояв Силін.

— Ну, очухався? Ех, ти!.. Хіба можна так, Олексію, Альошко, Миколин сину! — сказав він. — Іди вниз, я зараз спущуся, побалакаємо. Допоможи йому, — сказав він Пантюшці.

Той обережно, наче хворого, підхопив друга під пахни. Альошка відштовхнув його і пішов з канцелярії, супроводжуваний насмішкуватими поглядами штабних писарів.

В караульні він ліг ниць, уткнувшись обличчям у запилений солом'яний матрац. Пантюшка спитав обережно:

— Альошко, може тобі чогось дати?

— Іди звідси! — огризнувся Альошка. — Йди краще… Пантюшка ображено відійшов.

Ні тоді, ні пізніше Альошка не міг пояснити, що він відчував, йому було погано. В нього нило все тіло, і він майже фізично відчував тягар останніх подій, що навалилися на нього, — подій одного дня, які розпочалися з розмови з Силіним і закінчились безглуздою сценою у штабі. Те, що відбулося за цей короткий час, приголомшило його, переплутало, змішало все, чим він жив досі.

Раніше боротьба за революцію уявлялась Альошці відкритим боєм у чистому полі віч-на-віч з ворогом. Насправді все виходило інакше. В «чисте поле» він не потрапив. Там бились інші, щасливіші, ніж він. А йому випала доля побачити і пережити таке, про що й згадати було моторошно…