Микола Панов - Боцман з «Тумана»

Нестерпно сліпуче світло ринуло раптом згори. На одній з найближчих вершин сяяла яскрава зірка, нишпорячи променем по навколишніх скелях. А другий голубий промінь простягнувся з іншої вершини, побіг по камінню.

— Бойові прожектори увімкнули, — крізь зуби сказав хтось, — тепер дадуть нам жару…

Прожектори освітили все: і дивовижні трикутні горби праворуч, і якісь химерні резервуари, і грузовики, що стояли серед скель. Як величезні щупальця, бігли промені по камінню і раптом завмерли, схрестившись на групі людей у плащ-палатках.

— Відповзати за скелі! — скомандував Людов.

Тепер німецькі кулемети і міномети били впевненіше з усіх висот… А потім прожектори погасли так само несподівано, як засвітилися. Знову ішов бій у темряві. Тільки спалахи кулеметів і автоматів, різноколірне павутиння трас блищали у темряві та з моря долітав невщухаючий гарматний гул.

Це й був той час, коли, визволившись з полону, боцман зустрівся з бойовими друзями.

— Дітей розшукали, товаришу капітан, — квапливо доповів голос із темряви. — Вони всі в трьох землянках за дротяною сіткою були. Ох і замучені ж хлопчаки! Деякі ледве живі…

— Доставити їх на берег, — швидко наказав Людов. — Вам що, їхній «язик» показав?

— Так точно, товаришу капітан, ось він тут до послуг… Щось у темряві заворушилося, замугикало.

— Прекрасно!

Людов вдивлявся у темряву.

— Хай веде нас до жіночих бараків… Суслов, доставите на берег дітей. ІІрибудете на берег, — до приходу катерів займіть кругову оборону. Ходімо, товариші, наших жінок визволяти.

Знову засяяли скелі навкруги. Шиплячи, висіла в небі зелена лампа ракети. Німецькі кулемети стріляли здалека — охорона заводу, мабуть, відступала. Короткими перебіжками розвідники просувалися до синюваточорного ланцюга скель, схожого на нерівну стіну. Високий єгер без кепі, із зв'язаними руками, показував дорогу.

Ракета погасла, знову настала темрява.

— Треба через ці скелі перейти! — крикнув Людов. Він майже біг попереду, Агєєв ледве встигав за ним, чув переривчасте дихання капітана. Розвідники, подолавши висоту, затрималися — шипи дротяного загородження виросли на дорозі.

— Цим дротом табір обгороджений! — крикнув Агєєв: він пригадав розповідь Марусі. — Цей дріт був з електрострумом…

— Тепер він безпечний, — відповів Людов. — Сапери, вперед!

Почувся скрегіт розрізуваного металу.

Знову спалахнула в небі зелена медуза ракети. Збоку застрочив кулемет, і маленький розвідник, який різав дріт, впустив гострозубці, упав головою на каміння… Людов, Агєєв та інші розвідники пройшли крізь дротяну сітку, лягли на каміння вершини…

Перед ними у мертвотно мерехтливому світлі в кільці скель, як у величезному сухому водоймищі, простягнувся табір рабинь, оточений кулеметними гніздами, затягнутий зверху маскувальною сірою сіткою. Внизу ще одна плетена стальна загорожа охоплювала ркупчення кам'яних землянок. Між цими землянками у дротяному кільці кидалася з кінця в кінець юрба у світлих халатах, які контрастно вирізнялися на фоні темного каміння.

— Сюди! — крикнув, встаючи на весь зріст, Агєєв. Він підняв руку, його голос загубився у величезних кам'яних просторах. — Сюди, товариші! Йдемо вам на допомогу!

Сотні полонянок розгублено кидалися з боку в бік внизу. Ударив кулемет, Агєєв ледве встиг сховатися за камінь.

Розвідники стріляли по кулеметних гніздах фашистів.

— Погасне ракета, зійдемо вниз, — сказав Людов. — Вони…

Він не договорив.

Удалині гуркнув вибух, розлетілася одна із скель, що огороджували дно котлована. На її місці виникла інша — хистка бурхлива стіна, блискаюча кипінням піни. У котлован ринула з гуготінням чорна вода, вливався океан крізь величезну пробоїну у скелях.

Заціпенівши, розвідники дивилися, як вода котилася по камінню, підхоплювала жінок у білому, заливала землянки. Сліпа стихія бурхала внизу в зеленому фантастичному світлі. Агєєв кинувся вниз.

— Куди? — схопив його за руку капітан.

— Може, врятую кого…

— Нікого не врятувати… — глухо сказав Людов. — Там дротяна огорожа, вони передбачили все…

Ракета погасла. Внизу шуміла і хлюпотіла вода. Кулемети замовкли — неначе і фашистів вразило побачене. Тільки з боку моря, як і раніше, спалахували білі сяйва залпів.

— Сержанте, — гукнув Людов.

— Єсть, товаришу капітан, — відгукнувся здавлений голос Панкратова.