Микола Панов - Боцман з «Тумана»

Він скинув непритомне тіло на дно понтона.

— Живий? — жадібно спитав один підводник.

— Живий. Прийміть з рук у руки. Та дивіться, щоб не задихнувся. Я йому в рот цілий індивідуальний пакет забив.

— Оце спритно! — Другий підводник відкинув кінець плащ-палатки, поглянув на бліде обличчя у густій чорній щетині. — Хлопці будуть задоволені. А то з початку війни скільки їх здалека потопили, а поблизу не бачили жодного. Коли їхні кораблі на дно пускали, мріяли: хоча б одного за волосся витягти, подивитися, які вони, ці фашисти.

— Тепер налюбуєтесь, — твердо сказав Агєєв. — Дивитися особливо нема на що. Ви тільки його в море не впустіть помилково. Тепер він наш казенний інвентар.

Підводники відштовхнулися од каміння. Гребли в напрямку підводного човна, який ледве виднівся вдалині.

— Ну, товаришу Агєєв, — сказав Медведєв, піднімаючи рюкзак, — тепер командуйте походом. Куди поведете нас? Завдання вам відоме?

— Так точно, відоме… Хочу вас повести на висоту Чайчин дзьоб сопками, гірськими оленячими стежками, куди німцям, хоч вони й гірські єгері, повік не добратися. Поки що безлюдними місцями підемо, можна і вдень, а дійдемо до опорних пунктів — треба до темряви сховатись.

Він підняв голову, неначе нюхаючи повітря.

— Вітер скоро зміниться, туман розжене. Та й сонечко вже сходить. Тут о десятій годині патруль з опорного пункту буде вартового змінювати. То, може, розберемо речі і… повний вперед?

— Повний вперед, — повторив Медведєв.

Вони йшли по мокрому, слизькому, обплутаному морською травою камінню. Море вдалині закипіло, рубка підчовна сховалася під хвилями. Розвилки колючого дроту, мов фантастичний чагарник, вимальовувалися у розколині між скелями.

— Товаришу командир, прошу йти за мною слід у слід, — сказав, обертаючись, Агєєв, — берег, бачте, мінований, якщо куди попало ступати, то, дивись, і кишки вирве. Там, трохи далі, дохлий тюлень лежить — надало йому на міну нарватися…

У дротяному загородженні був зроблений вузький прохід. Агєєв обережно розширив його, прослизнув сам, допоміг пролізти Медведєву. Розвиднялося все дужче. Іржаві переплетені шипи звідусіль тягнулися до одягу.

— Дріт краще не смикати, — Агєєв допомагав пролізти Фролову, підтримуючи його рюкзак, — він, можливо, з мінним полем зв'язаний, хто його знає.

— Я тепер сам вогненебезпечний, — Фролов випростався, поправляючи гранати на поясі. — Людина-торпеда! Бачиш, — увесь боєзапасами обвішаний.

Він по-дружньому і широко посміхнувся Агєєву, але не зустрів усмішки у відповідь.

Розвідник дивився холодно і ніби згорда. Був роздосадуваний чимось. Витягнув з кишені маленьку люльку з рівним мундштуком, не запалюючи, взяв у зуби, почав посмоктувати, відвернувшись від сигнальника. Пройшов уперед кілька кроків.

— Товаришу командир, тепер можна йти і не один за одним, шлях вільний. Тільки прохання — вбік не відходити.

Вони йшли болотною розколиною вздовж струмочка, що біг по камінню. Болотне купиння чвакало під ногами. Фролов тихенько чиркнув сірником, прикурив, наздогнав розвідника. Діма Фролов з усіма любив підтримувати хороші взаємини.

— Прикурюйте, товаришу провідник у пустелі! У вас, здається, вогоньку немає.

Агєєв різко обернувся до нього. Фролов мало не відсахнувся, зустрівши суворий, знищуючий погляд.

— Вам хто дозволив курити, товаришу червонофлотець?

— Мені?.. Я гадав, можна… Адже ти люльку жуєш… — Фролов розгублено дивився на Медведєва. — Товаришу старший лейтенант…

— Зараз тут командує старшина, — суворо сказав Медведєв. — Треба було спитати дозволу в нього.

— А я можу й кинути, товаришу старший лейтенант! — Фролов зовсім засмутився, кинув самокрутку на каміння. — Я ж йому хотів зробити послугу.

Із здивуванням він побачив, що розвідник нахилився, підняв самокрутку, поклав її в кишеню. Але ще більше здивувало його швидке, різке запитання.

— Запальничкою прикурювали чи сірником?

— Ну, сірником, — Фролов поправив автомат, досадливо сплюнув.

— Де сірника кинули?

Фролов подивився з обуренням. Йому здалося, що розвідник сміється з нього.

— Не знаю, де кинув… Може, вважатимемо інцидент вичерпаним, товаришу старшина?

Агєєв обернувся до Медведєва.

— Товаришу командир, прошу вашого наказу червонофлотцеві знайти цей сірник.

Медведєв теж дивився здивовано.

— Чи потрібно це, старшина… у такому безлюдному місці?..

— Потрібно, товаришу командир. Йдемо на важливу операцію, ніхто не повинен знати, що ми висадилися тут. Накажіть розшукати сірник.