Павло Загребельний - Марево

— По суті, по суті! — зробив нетерплячий жест Григорій Микитович. — Що він од нас хоче?

— Далі він розповів, що говорять мудреці про сон, який буває сон…

— Ці теорії мене мало цікавлять, — одмахнувся професор, — далі…

— Після цього він сказав, що негаразд людині спати самотній, бо сонний і мертвий — це майже однаково: ні той, ні другий нічого не знають, що відбувається навколо. Різниця між ними може бути лише тоді, якщо сонний буде не самотнім, а з тим, від кого його дух одержує насолоду. Тобто він повинен спати з життям на відміну від мертвого, який спить без життя.

— Чортзна-що! — розвів руками професор.

— А тому, — вів далі Олег, — Мерей говорить, що людина мусить якомога менше спати на самоті, бо вона ще встигне зробити це, коли її душа перенесеться в простори вічності.

— Все це дуже мило, — саркастично промовив Григорій Микитович, — але я ніяк не зрозумію, чому саме після втомливого переїзду і після не менш втомливого обіду в цього кедходи маю вислухувати подібні східні теорії?

— Це була тільки передмова, — сказав Олег. — Вони хочуть забрати свого брата додому, до його сім'ї, до дітей і дружини.

— І заразити цю дружину й цих дітей тифом! — жваво додав професор.

— Це ми повинні їм тепер пояснити — здвигнув плечима Трубачов.

— То поясніть, будь ласка, — кинув Григорій Микитович.

Мерей і Керей вислухали довге пояснення Олега з кам'яними обличчями. Вони навіть схвально кивали головами в тих місцях, де Трубачов говорив особливо запально.

— Бачите, вони все розуміють, — сказала Елла, — для чого ж було хвилюватися?

Але радість її була передчасною. Брати вислухали Олега, посиділи деякий час мовчки, а потім Мерей, якому по праву старшого належав, очевидно, — вирішальний голос, підвівся і заявив, що коли в Жаная немає сили дійти додому, то вони донесуть його на руках.

Коли Трубачов переклав ці слова професорові, той забув навіть обуритися.

— Слухайте, дорогий мій, — втомленим голосом сказав він Олегові, — вони що, навмисне дратують мене чи дійсно нічого не розуміють?

— На мою думку, тут вже відчувається рука табіба, — відповів Трубачов. — У кедходи він об'явив нам війну теоретичну, а тепер переходить до практичних дій. Хочете, я спитаю Мерея, чи був у них табіб?

— Ні, ні, ні, — замахав руками Григорій Микитович. — Це нічого не дасть. Якщо ми з вами зараз спробуємо довести цим двом здоровенним дядькам, що їхній табіб — негідник і ошуканець, вони нам все одно не повірять, бо бачать нас вперше в житті, а до табіба звикли, як до оцього дзюрчання води в арикові. Треба діяти інакше. Війна — так війна. Тут треба або перемогти, або бути переможеним.

— Отже? — запитав Олег.

— Отже, скажіть їм, хай вони йдуть до свого брата і спитають, чи згодний він піти від нас, лишитися нашої допомоги.

— Але, Григорію Микитовичу, — злякано промовила Елла, — Жанай, звичайно ж, згодиться покинути нас… Він…

— Робіть, як я звелів! — коротко кинув професор і встав, даючи знати, що розмову він вважає закінченою.

Всі пішли до машини. Кайнаров включив лампочку в будці. Слабке світло осяяло ящики з медикаментами й провізією, купу пропилених брезентів у кутку і зручні парусинові ноші посеред будки, на яких лежав укритий білим чистим простиралом Жанай. Хворий спав. Груди його ледь помітно здіймались, на обличчі застиг вираз лагідності й щастя. Може, снилися йому рідні діти, може, здавалося, що ходить він зараз по своєму маленькому садочку, коли зацвітає урюк, а може, легкі крила сну перенесли його в той щасливий день, коли він уперше сів їсти плов з дорослими чоловіками, був присутнім при їхній розмові і відчув у себе на верхній губі щось м'яке, шовковисте.

Але Мерей і Керей, мабуть, не помітили цього лагідного спокою на обличчі свого брата, бо не стали довго дивитися на нього, а полізли до будки.

— Що вони хочуть робити? — злякано прошепотіла Елла.

— Мовчіть, — взяв її за руку професор.

— Але ж вони хочуть розбудити хворого!

— Хай будять…

Мерей обережно підвів голову Жаная, а Керей лаштувався, як краще взяти сонного за ноги. Вони могли б попросити професора дати їм на якийсь час ноші, але, певно, їм вже невистачило сміливості для нової просьби, і тому вони вирішили нести брата просто на руках.

— Але це ж злочин — оддавати хворого, — обурилася Елла. — Григорію Микитовичу, невже ви дозволите?

Професор мовчав.

На що сподівався цей старий, втомлений чоловік? Але професор стояв, схрестивши руки на грудях, і мовчав.