Генадій Савичев - Дисертація лейтенанта Шпильового

Я одсунув її вбік і поклав на стіл книжки.

Селін зацікавлено спитав:

— А що, хіба корабельна бібліотека переїжджає в нашу каюту?

— Ні, — відповів я. — Корабельну майстерню вирішили перевести в зручніше місце.

Селін засміявся:

— Хочеш попрацювати?

— Так, мені доручили підготувати лекцію.

— О! — Селін з повагою подивився на мене і на книжки. Сам він ніколи не брався за таку справу. Зате міг годинами порпатися в форсунці, ставити неймовірні досліди з хімічними реактивами, сперечатися про переваги напівпровідників і в душі мучився, що доля не наділила його красномовством. Ось чому разом з Промишлянським він мовчки зібрав у газету болти та шестірні і навшпиньках вийшов з каюти.

— Ні пуху ні пера, — прошепотів Селін у дверях.

Я погортав кілька книжок, але про Петрищева майже нічого не знайшов. У спогадах адмірала Чижова була єдина фраза:

«Подвиг Матвія Петрищева у Волногорську запалив катерників на нові звершення. В той день було потоплено два фашистських транспорті! загальною тоннажністю 5 тисяч тонн». І все.

Я це вже знав від Скосирєва. Переглянув брошури. Ні про Петрищева, ні про Волногорськ і не згадувалося. Я сумлінно перегорнув інші книжки, але так нічого до пуття і не дізнався. Закривши останню книжку, я замислився. Хто такий Петрищев? Який подвиг він зробив? Чим займався у Волногорську?

До каюти заглянув лейтенант Селін.

— Ще працюєш?

За його спиною стояв гурт раціоналізаторів і винахідників.

— Працюю, — відповів я і великодушно додав: — Але ви можете заходити.

Раціоналізатори швиденько заповнили каюту. На столі з’явились манометри, поршні, трубки і патрубки.

За короткий час я побував у портовій бібліотеці, потім у міській. Заходив кілька разів у бібліотеку нашого з’єднання, не кажучи про нашу, корабельну. Бібліотекарки вже знали мене в обличчя і віталися. Але підготовка до лекції не просунулася вперед ні на крок.

Я детально вивчав усе, що стосувалося Волногорська. За останні роки тут побудували судноремонтний завод, пустили тролейбус, житлові будинки вишикувались понад морем на кілометри. А раніше це було заштатне містечко. У зведеннях воєнного часу я вичитав, що Волногорськ було звільнено від фашистської навали у квітні 1944 року. Записав дату до блокнота і подумав, що навряд чи допоможуть мені книги. Треба шукати очевидців… Але де?

Одного разу в неділю я лежав на гарячому пляжному піску і, може, вдвадцяте думав про Петрищева. Поруч мене лежала Галинка, студентка третього курсу кораблебудівного інституту. Дуже своєрідна істота! Коли ми зустрічалися, то завжди сперечались про стійкість морських судей або про заходи боротьби з обростанням підводної частини корпусу, про породи собак або про життя на інших планетах.

Кажуть, що є світ і антисвіт. Так от, Галиика — це анти-я. І все ж без неї життя моє було б набагато нудніше.

Ось і тепер, заклавши руки за голову, вона про щось розмірковувала.

— Вадиме! — обізвалась до мене.

— Що таке?

— Знаєш, про що я думаю?

— Догадуюсь, — відповів я непевно, бо у кожному її запитанні ховалася каверза.

— Я думаю, що ти хоч і моряк, а плаваєш гірше за мене, — сказала Галинка і, перевернувшись на живіт, почала згрібати руками гарячий пісок. Це було вже занадто.

— Ха-ха! — бадьорився я. — Дотепно!

— Аж ніяк! — Галинка стала на коліна. Її тоненька, гнучка фігура з розсипаним по плечах волоссям була дуже схожа на статуетку, яку я бачив у вітрині магазину. — Давай позмагаємось, хто швидше допливе до буя. Переможцеві п’ять очок. Згоден? — хитро глянула на мене.

— Звичайно! — відповів я, намагаючись збагнути, де тут пастка.

— Вважай, що п’ять очок мої.

Ми схопилися на ноги. Спритно перестрибуючи через ряди загоряючих, кинулися до води.

Галинка була дуже гарна. Я побачив, як вона пружио злетіла над білою смугою прибою і попливла до червоного буя. Спочатку я плив брасом. Галинка обігнала мене метрів на п’ять. Я перейшов на кроль, але було вже пізно.

— П’ять очок! — раділа Галинка.

— Так я ж навмисно!

У Галинки від обурення потемніли очі.

— Навмисно?!

— Давай краще пірнати, — запропонував я, відчуваючи, що тільки так можна врятуватися від її гніву.

Ми пішли на глибину. Там ми були схожі на космонавтів у зоні невагомості. Галинка ширяла поруч мене. Її великі зелені очі у воді здавалися ще зеленішими, ніж на поверхні. Вона махнула рукою. Потім зробила розворот і шугнула вниз.