Генадій Савичев - Дисертація лейтенанта Шпильового

— Це товариш Шпильовий? — почув я жіночий голос. — Говорить Марія Андріївна. Чи ви не можете зараз приїхати до музею? Приїздіть, — не зовсім радісним тоном закінчила вона.

Я доповів Скосирєву, і він наказав негайно їхати.

Марія Андріївна зустріла мене в директорському кабінеті. Поруч з нею в кріслі сидів невисокий огрядний чоловік. Над маленькими очима нависли густі, невизначеного кольору брови. Я звернув увагу на його важкий погляд.

— Дмитро Гужва, — назвався він, тиснучи мені руку і дивлячись повз мене.

Марія Андріївна кивнула на нього:

— Ось товариш Гужва каже, що ніякого подвигу Матвія Петрищева не було.

— Як це не було?

— Не було. Не знаю я ніякого Петрищева.

— Товариш Гужва служив у частинах охорони складів, — пояснила Марія Андріївна.

— Служив, — підтвердив Гужва. — Охороняли ми той самий арсенал. Коли фашист сунув на Волногорськ, ми евакуювали все, що змогли. А що не змогли — висадили в повітря. І ніхто свого життя, як тут пишуть, не віддавав.

— Ну, а Петрищев? — запитав я.

— І Петрищева ніякого не було, — твердо відрізав Гужва.

— Але боєць, на прізвище Петрищев, служив у вас?

— Може й служив, а може й ні. Хіба запам’ятаєш? Та коли б він зробив подвиг, ми б знали.

Я подивився на Марію Андріївну.

— Тут щось не так, — гаряче заперечила Марія Андріївна. — Не могло не бути подвигу, якщо матеріал про нього є.

— Усе могло бути, — осміхнувся Гужва. — Тепер багато таких, що кричать: «Подвиг, подвиг!» А коли розслідують, то і виходить сама брехня! Ну, бувайте здорові!

— Дозвольте, — зупинив я його, — де ви хоча б живете?

— А навіщо вам?

— Ми все перевіримо. Можливо, ваші відомості знадобляться.

— В радгоспі «Першотравневий», — охоче відповів Гужва, — від Волногорська двадцять три кілометри…

Я і Марія Андріївна залишились у кабінеті і дивилися одне на одного. На стіні цокав старезний годинник, немов музейний експонат. У ньому раптом розкрилась верхня кришка, вискочила зозуля і тричі прокувала.

Уявіть собі вузьку долину, облямовану з двох боків горами. Грунтова дорога петляла по одному із схилів, і долину було видно як на долоні. Не долина, а густий сад. Здавалось, Дерева були густо припорошені снігом: то цвіли яблуиі. Ми їхали по коридору, утвореному зеленню.

Крони могутніх дубів зімкнулись над головою в зелену арку. Потім ішли пірамідальні тополі, і алея освітилася сонцем.

Машина взяла черговий підйом, і ми побачили село Слобідське. Воно розкинулось на березі гірської річечки.

Білі хатки були безладно вкраплені в зелень.

— А гарно, ж, гарно як! — вихопилось у шофера.

Машина скотилася вниз, і ми в’їхали на сільську вулицю. Було вже ополудні. За тинами мляво кудкудакали кури. Вискочив собака, кинувся на машину і зник у пилюці, яка, немов димова завіса, тяглася за нами.

Зупинились біля сільради. В щойно пофарбованому чистому коридорі нікого не видно. Десь стрекотіла друкарська машинка. Я відшукав поглядом двері з табличкою «Голова сільради» і постукав.

— Зайдіть, — прогув чоловічий бас.

У кабінеті сиділо двоє: високий чоловік — за столом, а другий, менший на зріст, в окулярах, гостроносий, — проти нього.

— О-о! Флот у гості прибув! — вигукнув високий і вийшов з-за столу. — Прошу до куреня. Сідайте. Пересядь, Фроле Івановичу, — потяг він ще одного стільця до столу. — Не в справі шефства? А то діти з нашої школи геть заганяли. Знайди їм морських шефів!

— Ні, не в справі шефства.

— Тоді в якій же? — добродушно басив високий, видно з усього, голова.

— Мене цікавить мешканка вашого села Петрищева.

— Антоніна Павлівна?!

— Мабуть, так її звуть.

Голова зітхнув.

— Спізнився, друже. Антоніна Петрищева вмерла два роки тому.

Ми помовчали.

— А може, родичі зосталися? — не втрачав я надії.

— Ні, нікого не лишилось. А навіщо вони вам?

Я розповів про лекцію, про музей.

— Ну, в цьому питанні ми вам допоможемо, — усміхнувся голова. — Матвія Петрищева в нашому селі кожен хлопчина знає.

— Виходить, подвиг він зробив? Герой?

— Аякже! Ще в роки війни Антоніні прислали повідомлення: так, мовляв, і так, ваш син загинув героїчною смертю.

Я подумав, що ось зараз, у цю хвилину, дізнаюся не тільки про подвиг, а й про дитинство Матвія, про його життя. Для лекції це було вкрай необхідно.

— Розкажіть мені, будь ласка, все, Що ви знаєте про Матвія, — звернувся я до голови, дістаючи блокнот і ручку.