Генадій Савичев - Дисертація лейтенанта Шпильового

Обличчя в нього стало добре і ніби знайоме. У мене проходила скованість.

— Що ви скажете з приводу цієї радіограми? — Танюшин подав мені папірець.

Я пробіг його очима. Це було донесення командира нашого корабля про помічену з щита шлюпку. Повідомлялися також орієнтовні координати і те, що з шлюпки не відповіли на оклик.

— Так, шлюпку бачили всі — і я, і мої товариші.

— О котрій годині?

— Близько четвертої.

— Ви певні, що в шлюпці були люди? — запитав Танюшин.

— Цілком. Там була одна людина. Нам навіть здалося, що вона чула наші крики.

Танюшин побарабанив пальцями по склу письмового стола. Потім встав і підійшов до карти, завішеної темною шторкою.

— Отже, шлюпку ви помітили приблизно тут?

— Так, — відповів я, теж підійшовши до карти.

— Який був вітер?

— О четвертій годині вітер почав стихати і дув від норд-веста, балів три-чотири.

— А течія?

— Течія тут стала. За годинниковою стрілкою швидкість два вузли. Вітер міг збити швидкість, але не дуже.

— Ви добре пам’ятаєте обстановку.

— Мені доводиться нести вахту, — відповів я, — а вахтовий повинен знати обстановку. В тому районі наш корабель буває досить часто.

Танюшин підійшов до столу і дістав з яіцика логарифмічну лінійку. Він швидко і вправно щось обчислив і, прокресливши пальцем по карті, ткнув у край берега:

— Враховуючи курс шлюпки, швидкість вітру і течію, можна припустити, що шлюпка йшла в напрямку бухти Прозорої.

— Так, ви точно все розрахували.

— Я хоч і не вахтовий офіцер, — усміхнувся Танюшин, — а ці премудрості й мені треба знати.

Я ще раз подивився на карту. Бухту Прозору я знав. Вода там майже завжди кришталево чиста. З кручі, мов крізь скло, можна побачити водорості і навіть рибу.

— Завтра вранці я поїду в бухту, — мовив Танюшин. — Вам теж треба поїхати. Не заперечуєте?

— Ні, звичайно. Але що я там робитиму?

— Ви змогли б впізнати шлюпку?

Я трохи подумав і похитав головою:

— Навряд. Все-таки ніч, шторм…

— Незалежно від цього, якщо ми її знайдемо, ви повинні подивитись, — сказав Танюшин і сів за стіл. — А зараз поговоримо про інше. Але я мушу вас попередити: все, про що тут буде сказано, повинно залишитися між нами.

— Хіба я не розумію?

— Мій обов’язок — попередити, — сухо сказав Танюшин. — Проаналізувавши з товаришем Скосирєвим хід вашої роботи, або, як ви її називаєте…

— Дисертації, — усміхнувся Скосирєв.

— Нехай буде так. Ми прийшли до висновку, що збирання матеріалу для лекції якимось чином збіглося з незрозумілою діяльністю невідомих нам осіб. Поміркуйте самі! Ви шукаєте фотографію Петрищева, а вона весь час вислизає з-під ваших рук. Ви намагаєтесь зібрати документи, і документи щезають невідомо куди.

Мені довелося перебити Танюшина:

— Я зустрів свідка вибуху, якогось Гужву, але він теж виявився не свідком і не Гужвою, а невідомою особою.

— Он як! — зацікавився Танюшин. — Може, це ряд випадковостей?

Я знизав плечима. У мене ворушилися непевні підозри, але я ніяк не міг зіставити всі факти разом, щоб зробити певний висновок. Не дочекавшись моєї відповіді, Танюшин вів далі:

— Могли б бути і випадковості, коли б не кілька важливих обставин. По-перше, у Волногорську не було ніяких складів з боєприпасами…

Я сподівався почути що завгодно, але тільки не це. Новина вразила мене. І, коли чесно признатися, вразила неприємно.

Танюшин помітив моє розчарування:

— Ви не хвилюйтеся. Можливо, подвиг все-таки був. Але висадили в повітря не склади з боєприпасами, а цілком секретну лабораторію професора Іващенка. В ній провадилися досліди, пов’язані з виробництвом ракетного палива… — Танюшин встав і пройшовся по кабінету. — Давайте підсумуємо дані. Професор Іващенко і тепер працює в тій галузі. Правда, не у Волногорську. Нам стало відомо, що розвідка однієї іноземної держави зацікавилася його роботою. Ми одержали про це спеціальне попередження з центру.

Танюшин підійшов до Скосирєва:

— І ось приходить товариш Скосирєв і розповідає про дивні речі, з якими ви зіткнулися, коли розшукували матеріали про Петрищева. Припускається, що Петрищев висадив у повітря лабораторію, якою керував Іващенко. А тепер саме роботою Іващенка цікавиться іноземна розвідка.

Я спробував уявити собі, як можна довідатися про секрети Іващенка за допомогою Петрищева. Але нічого конкретного на думку не спадало.

— Напевне, ніякого Петрищева не було, — сказав я.

— Перейдімо краще до фактів, — відповів Танюшин.