Генадій Савичев - Дисертація лейтенанта Шпильового

— Вадиме, що з тобою?

Я мовчав.

Капітан-лейтенант розчинив дверцята, я вмостився на сидінні патрульного автомобіля, і ми поїхали до комендатури. Поки лікар перев’язував голову, капітан-лейтенант доповідав черговому:

— П’яний бешкет у громадському місці.

— Це неправда. — заперечив я.

— Помовчіть, — попрохав лікар, — ще виправдаєтесь. Прийшов комендант, високий, ставний підполковник.

Він подивився на мене з докором.

— Як же це вас?

Я пояснив.

— Виходить, підійшов сторонній громадянин і вдарив вас кухлем по голові?

— Так, — відповів я і зрозумів, що моя відповідь здається непереконливою.

Комендант дзвонив, дмухав у трубку і пояснював:

— Розпитайте продавщицю. Вона була свідком пригоди. Підполковник поїхав. Вернувся він години через дві. З ним був Скосирєв. Справа набирала серйозного характеру. Скосирєв суворо оглянув мене:

— Цього я од вас не чекав…

— Але… — спробував заперечити я.

— Я звільняю вас від доручення, — заявив капітан третього рангу. — Не можна допустити, щоб людина, яка поводиться легковажно, займалася розшуком матеріалів про Петрищева. Тим більше, коли це стосується державних інтересів.

У той момент я не зовсім зрозумів останню фразу Скосирєва. При чому тут державні інтереси? Але я тоді не знав, що Скосирєв побував у редакції волногорської газети і дізнався, що ніякого кореспондента у Слобідське не надсилали і, отже, портфель з документами Петрищева попав до невідомих рук. Капітан третього рангу пішов у Комітет держбезпеки. Там його уважно вислухали і надали дуже великого значення повідомленню.

Надівши на забинтовану голову кашкет і незграбно козирнувши, я вийшов на вулицю. У світлі матових ліхтарів яскраво зеленіло листя дерев. Нечутно пропливали машини. У бухті басовито загудів буксир. Я подивився через дорогу і на тротуарі побачив Галинку. Підперши кулачками підборіддя, вона сиділа на чемодані.

— Галинко! — зрадій я. — Галинко, ти не поїхала?

— Ні, — похитала головою Галинка. — Хіба я могла?

Мені стало жарко. Я розстебнув комір кітеля і кинувся цілувати її. І відразу признався:

— Скосирєв усунув мене од пошуків.

— От бачиш… — докорила мене в чомусь Галинка.

Я промовчав. Що я міг їй відповісти?

Другого дня мені дали відпустку. Не можна сказати, щоб я дуже зрадів їй. На душі було неспокійно. Галинка трохи розвіяла мої думки. І ось тепер я в себе дома упаковував рюкзак. Галинка сиділа поруч, спостерігала, як я метушусь, і час від часу кидала ущипливі зауваження.

Нарешті ми зібралися в подорож. Правда, тільки не на «Волзі». Ми поїдемо спочатку крилатим судном, а потім подамося пішки через гірський хребет до високогірного озера. Я накреслив на карті маршрут, і ми обговорили його до дрібниць.

— Керівництво експедицією беру на себе, — сказав я Галинці.

— Ну що ж, переживемо, — відповіла вона ніби ображено і, не витримавши, розсміялась. Потім закрутилася по кімнаті:—Ми мандрівники… Мандрівники… Тра-ля-ля— тра-ля-ля!

Я ледве зупинив її:

— Почекай, ще не все тобі сказав.

— Слухаю, адмірале!

— Тільки дай слово — не ображатися.

Відчувши, що я хочу сказати щось незвичайне, Галинка притихла і занепокоєно дивилася на мене. Я випалив, ніби кинувся у вир:

— Взагалі не знаю, як освідчуються в коханні, але я прошу тебе… щоб ми… щоб ти… вийшла за мене… і ми були б навіки разом…

Галинка мовчала.

— Ти розсердилась? — спитав я, гніваючись на себе.

— Ні, ні, — тихо відповіла Галинка, — але у мене безліч вад. Не можу навіть бути серйозною…

Я полегшено зітхнув.

— Це не страшно, і в мене є вади. Будемо перевиховуватися разом.

Галинка засміялась:

— Хочу перевиховуватися!

— Ура! — з радістю вигукнув я. — Біжу по шампанське.

Я побіг, перестрибуючи через кілька сходинок. У гастрономі став у чергу, і час, здавалося, зупинився.

Нарешті я купив усе і подався назад. Галинка чекала мене. Її обличчя чогось стало сумним.

— Що з тобою?

— Нічого.

Я налив у келихи шампанського.

— За наше з тобою щастя, рідна!

— Так… — пошепки мовила Галинка і заплакала.

Я допитувався, що з нею, але Галинка вперто твердила, що нічого. Та я бачив: настрій у неї змінився. І навіть коли ми були вже на теплоході, їй було сумно.

Теплохід линув по дзеркалу моря. За круглими, наче в легендарного Наутілуса, ілюмінаторами відкривалися краєвиди — один кращий за інший.

Спочатку берег був пологий і рівний. На мисі височів маяк. Здавалося, ніби він знаменував собою межу двох великих стихій: моря і землі. Перед маяком — безмежна блакить, а за ним — безкраїй зелений степ. Далі — пагорби, які поступово переростали в гори. Своїми вершинами гори врізувались у голубе небо, а в воду заходили прямовисними скелями.