Рафлс Гоу сидів мовчки і тільки з розпачем розвів руки.
— І ще слід дещо сказати про наших городян, — повів далі вікарій. — Ваша доброта, здається, виявилася трохи надмірною і не завжди доречною. Тож люди почали менше покладатись на самих себе, стали легковажніші, ніж були. Ось є такий собі Блекстон, старший чоловік, у нього недавно вітром зірвало дах на корівнику. Він досі був заповзятий. Якби у нього таке трапилося три місяці тому, він виліз би драбиною на дах і за два дні й полагодив усе. А тепер він сидить, згорнувши руки, й пише листи, бо знає, що коли це дійде до ваших вух, ви зразу ж і направите його шкоду. Або ось старий Елері! Правда, він і раніше був злидарем, але принаймні хоч робив щось, якось давав собі раду. А тепер ані пальцем об палець не вдарить, лише смалить люльку й плітки розводить від ранку до ночі. Але найгірше, що не тільки тим на зле виходить, кому ви допомагаєте, а й тих розбещує, кому нічого не перепало. Вони почуваються скривдженими, бо де ж пак — інші дістали те, на що й вони мають таке саме право, а от їх обійдено. Справи вже набрали такого прикрого розмаху, що я подумав собі: треба поговорити з вами про це. Як правду казати, то воно й для мене щось нове. Я звик був дорікати своїм парафіянам, що вони замало виявляють доброчинності, тож трохи дивно мені дорікати комусь за надмірну доброчинність. Що ж, це благородна вада.
— Але я вам дуже вдячний, що ви відкрили мені очі, — відповів Рафлс Гоу, тиснучи руку доброму священнослужителеві. — Я неодмінно буду тепер обачливіший у цих справах.
Поки вікарій не пішов, Гоу стримував себе, щоб здаватися спокійним і незворушним, та коли лишився один, усамітнився у своєму скромному покої, кинувся на ліжко і, припавши лицем до подушки, зайшовся риданням. Він, найбагатший з усіх людей в Англії, почував себе цього дня найнещаснішим. Як же йому скористатись тією величезною потугою, яку він має? Кожен його добродійний вчинок обертається на прокляття. Його наміром було зробити стільки добра, а от наслідки виходять такі жахливі. Здавалося, наче сам його розум заражений проказою, і вона перекидається на всіх, хто опиняється близько до нього. Його доброчинність, спрямована на такі шляхетні цілі, так дбайливо виважена, немовби затопила отрутою всю околицю. І якщо в малому наслідки його вчинків такі лихі, то звідки він може мати певність, ніби з масштабнішими планами йому краще поведеться? Якщо він не може сплатити боргу котрогось простого селюка, не порушивши при цьому великих законів причини й наслідку, які лежать в основі всіх речей, то як же сподіватись на те, що він збагатить народи, втручаючись у складний перебіг торгівлі або намагаючись забезпечити всім необхідним великі маси людності? Його пройняв жах від безміру проблем, що постануть перед ним, коли він наробить таких помилок, яких з усіма своїми грішми не годен буде виправити. Шлях, накреслений провидінням, — це прямий шлях. А він, напівсліпе створіння, бере, на себе сміливість звернути цей шлях кудись убік, змінити його й випростати. То чи ж стати йому доброчинцем? А може, з нього вийде такий лихочинець, що й світ подібного не бачив?
Але трохи згодом Гоу заспокоївся, підвівся й умив розпашіле обличчя і розгарячіле чоло. Кінець кінцем невже ж помає такої царини діяльності, де він зі своїми грішми може зробити щось безсумнівно корисне? Не конче ж йому втручатися в закони природи, краще он поліпшувати умови повсякденного людського життя. Це ж не провидіння приписало, щоб люди жили надголодь, у тисняві, у жалюгідних халупах. Це наслідок людьми створених обставин, і їх якраз і можна змінити людськими ж таки зусиллями. Тож чого б його плани й не могли, здійснившись, стати в пригоді нужденним, чом би світ не міг урешті покращати завдяки його відкриттю? Та й те сказати, що неправда, ніби він зле впливає на всіх, з ким стикається. Взяти хоча б Лору: хто краще знає його, ніж вона, — а вона ж така добра, і ніжна, і щира. Їй, в усякому разі, нічим не зашкодило знайомство з ним. Ось він зараз піде побачитися з нею. Це ж буде як бальзам на душу — почути її голос, її співчутливі слова в цю гнітючу для нього годину.
Негода вже вляглася, тільки легенький вітрець повівав, у повітрі чулося дихання близької весни. Гоу вбирав у себе смолянистий запах ялин, проходячи алеєю. Перед ним розстилався широкий положистий краєвид, серед якого де-не-де видніли фермерські садиби, невеличкі червоні котеджі, на сірі дахи яких падало скісне сонячне проміння, переливаючись на шибках вікон. Серце його тяглося до всіх цих людей, з їхніми різноманітними турботами й дрібними прикрощами, з їхніми бажаннями й надіями, з мізерними душовбивчими замороками. Як підступити до них? Як внести полегкість в їхнє життя, але щоб не позбавити їх прагнення покладатись на власні сили? Чимдалі виразніше бачив він, що знегоди очищають душу і що життя без цього очищення втрачає свій сенс.
Читать дальше