Вадим Кожевников - Щит і меч

Йоганн увійшов у кімнату слідом за фрау Дітмар. Все тут було пристосоване для існування безногої людини: низький, з коротко обрізаними ніжками стіл, такі ж стільці.

Фрідріх неприязно зустрів Вайса, хоч колись вони листувались. Стоячи на підлозі, він ледве діставав Йоганнові до пояса. Обличчя його було брезкле, бліде. Очевидно, він ніколи не вибирався з цієї похмурої комірчини, сидів тут, мов ув'язнений.

Фрау Дітмар, видно, пригнічував офіцерський Вайсів мундир. Вона поводилась надзвичайно несміливо, запобігливо і навіть не наважувалась нагадати Йоганнові, що він колись був її пожильцем.

Йоганн не став затримуватись, записав адресу і швидко пішов. Того ж дня він постарався через Франца переселити фрау Дітмар в одну із залишених заможними хазяями квартир, які агенти СД тримали під контролем, про всяк випадок.

Квартира була велика, комфортабельна, добре обставлена. У шафах висів різноманітний одяг, на кухні зберігались запаси консервів та вина.

Фрідріх потроху відтанув і дещо розповів про себе Йоганнові. Так, він розказав, що авіація противника ніколи не виявила б їхній об'єкт, якби на піщаній обмілині не залишились «лижі» пускового устрою літака-знаряддя.

— Російські військовополонені, — це ж на їхньому обов'язку було прибирати після залпів усі сліди техніки, — навмисне залишили ці «лижі». Того дня була злива, і охорона не перевірила, і всіх їх, хто залишився живий після бомбування, потім повісили, — сказав Фрідріх, зухвало дивлячись у вічі Йоганнові. — З точки зору росіян, то був подвиг.

Йоганн, у свою чергу, пильно подивився на нього.

— Ну, що ж, мабуть, це так і є.

Після цих слів Фрідріх остаточно осмілів і розповів Йоганнові про свою роботу в Пенемюнде. Наприкінці він сказав замислено:

— По суті, ми вбивці. Наші літаючі снаряди призначалися для того, щоб знищувати населення, а не армії противника. — Подивився на свої обрубки, пробурмотів: — Аж тоді, коли моя голова опинилась ближче до землі, я став думати, що земля — це не літаюча в космосі велетенська могила всіх попередніх поколінь людства, загиблих у війнах, а зоряна колиска поколінь, які прийдуть після нас і навічно скажуть війні своє «ні!».

— Чому ж після нас? — спитав Йоганн. — Сподіваюсь, що це станеться не в такі далекі часи.

— Ви мрійник, — усміхнувся самими губами Фрідріх.

Фольксштурмистам не вистачало армійського обмундирування, їх обряджали у старі формені куртки листонош, залізничників, кондукторів метро і трамваїв, мундири дрібних міністерських урядовців, здані колись у фонд зимової допомоги. Загони фолькештурму маршували вулицями у калошах. То був марш обшарпаних примар, які наче знущалися з колишньої могутності Третьої імперії.

І Геббельс, посилаючи їх на смерть, вищав з усіх радіорупорів:

«Німецький мрійник повинен прокинутись від своєї сплячки, якщо він не хоче разом із своєю свободою втратити також і своє життя».

Есесівці з вівчарками конвоювали, як в'язнів, колони фольксштурму до залізничних ешелонів.

А Геббельс волав з радіорупорів, встановлених на руїнах вокзалів:

«Чотирнадцятилітній хлопчик з бронебійною рушницею, який підстерігає ворога і чинить йому опір, сьогодні цінніший для нації, ніж десяток «мудреців», які детально намагаються довести, що наші шанси впали до нуля».

Гестапівці виловлювали таких «мудреців» і вішали на першому ж ліхтарному стовпі, хоч би хто вони були, хоч би й інваліди війни, які на собі зазнали всю невідпорну силу ударів наступаючої Радянської Армії.

«Нас чекає година кінцевого тріумфу, — горлав Геббельс. — Цієї години ми домагаємось ціною сліз і крові. Однак вона винагородить нас за жертви, які ми принесли… Кінець цієї війни вирішиться тільки за секунду до дванадцятої».

«Мільйони німців будуть вести партизанську війну», — тоном судді, який урочисто оголошує смертний вирок, сповіщали радіорупори. Передачі він знаменитий берлінський радіодиктор Гегенхельм, і ніде було сховатися від його оксамитного голосу:

«Кожен з нас, умираючи, старатиметься забрати з собою в могилу п'ятеро чи десятеро ворогів…»

Гегенхельм мав жіночу зовнішність і мужній голос. Він був свого часу коханцем Рема. Після страти Рема його заслали в концентраційний табір, але не чоловічий, а жіночий, щоб цим посилити міру покарання.

Згадали про Гегенхельма тоді, коли знадобився його голос, — він звучав лунко, немов з каналізаційного колодязя. Своїм загробним баритоном він благословляв на смерть старих і юнців, що йшли в колонах фольксштурму.