Вадим Кожевников - Щит і меч

Під час їхньої спільної роботи Дітріх розповів Вайсові чимало цікавого. Розповів, Наприклад, що всі співробітники майстерень абверу, які раніше виготовляли фальшиві радянські документи, тепер фабрикують фальшиві німецькі документи. І до кращих часів багато співробітників секретних служб перетворяться віднині на селян, ремісників, торговців. А деякі навіть одержують документи, які підтверджують, ніби ці люди побували в полоні і радянське командування їх відпустило спеціально для пропагандистської роботи серед населення. Такі документи власники їх повинні показувати німецькому населенню і просити сховища. І якщо їх прихистять, вони повинні власноручно розправитися з усією сім'єю, що дала їм притулок. Крім того, цим людям ставиться в обов'язок виявляти тих німецьких військовополонених, яких справді радянське командування відпустило на батьківщину для того, щоб вони закликали до опору фашистам.

Дітріх спитав Вайса, чи розмовляв він про нього з ким-небудь з керівництва зарубіжної розвідувальної служби.

Вайс відповів ствердно, бо він справді говорив про Дітріха з Густавом.

Дітріх промовив мрійливо:

— Я б дуже хотів опинитися тепер в Іспанії: адже не міг Франко забути, які послуги ми йому робили у придушенні революції. Я гадаю, що Іспанія буде для німців найгостиннішою країною.

Доповідаючи Густавові про закінчення роботи, що виконувалася з доручення Лансдорфа, Вайс вважав потрібним поскаржитися на Дітріха: сказав, що, на його думку, той не досить обізнаний з правилами оформлення подібних документів і міг припуститися помилок у цій спішній роботі, яка водночас вимагає виняткової уваги.

Густав заспокоїв Вайса:

— А, плюньте! Якщо навіть помилково ліквідують кількох есесівців, біда невелика.

Дальшими днями Вайс разом з Дітріхом побував на збірних пунктах молоді, заліченої у підрозділи «Вервольфу». І хоч у багатьох із цих хлопців на поясах висіли кинджали, вигляд вони мали досить жалюгідний. Майже всі «призовники» були п'яні: шнапс їм видавали без обмежень.

Побачивши пришитий до щоки одного хлопчака ґудзик, Вайс спитав, навіщо це потрібно. Очі хлопчака були заплакані, губи тремтіли від болю, але він заявив гордо:

— Я пройшов найвище випробування на відданість фюрерові! — І, боячись доторкнутися до багрової, опухлої щоки, тільки вказав на неї пальцем: — Можна було з'їсти пацюка, як інші. Але я волів краще це. — Додав довірче: — Ми самі вирішили зазнати випробувань. А ті, що бояться пройти через випробування, стають нашими слугами, і ми їх шмагаємо, якщо вони не слухають нас.

— Хто це «ми»? — спитав Вайс.

— Ті, кого після випробувань посвятили в лицарі.

Німеччина металась, мов тифозний хворий. Німецька армія, відступаючи, виселяла із східних районів країни безліч людей, що колись покинули західні території, щоб врятуватися від повітряних бомбардувань.

Тисячі солдатів, у минулому робітників, знімали з фронту і відправляли на військові заводи, а через кілька тижнів знову посилали на передову.

Пересилали військові частини з Західного фронту на Східний. Людей, чиї житла були зруйновані бомбардуванням, гнали під конвоєм функціонерів на села і змушували працювати у фермерів тільки за їжу.

З міст виселяли тих, хто не являв собою цінності для імперії і не мав цінностей, щоб харчуватися з чорного ринку. І на ці сотні тисяч знедолених, бездомних сімейств влаштовувались облави: тотальна мобілізація, яку проводили нижчі чини вермахту, змітала всіх уцілілих чоловіків до шістдесяти років. Хапали й підлітків і залічували їх у підрозділи «Вервольфу».

Ніщо не могло зламати, порушити чіткий хід велетенської чиновницької машини націстської Німеччини. Хоч би в якому стані була людина, хоч би де вона опинилась, її вмить брали на облік, під нагляд, піддавали насильству її волю й думки. Прониклива скрізь поліцейська система, вдягнена в різні форми, скрізь настигала людей.

Одного разу на околиці Берліна Йоганн побачив фрау Дітмар, вона стояла у довгій черзі по воду. Він не зразу пізнав її. Фрау Дітмар дуже змінилась за ці роки: схудла, постаріла, зсутулилась. Вона зраділа, пізнавши його, і почала просити зайти до неї в її аж занадто скромне житло. Хазяйка квартири, нарікала вона, ставиться до неї і до її сина, Фрідріха, як до окупантів.

Фрідріхові під час бомбувань Пенемюнде відірвало обидві ноги. Його відправили в берлінський госпіталь. Коли він виписався звідти, йому як інвалідові дали змогу вселитися в чужу квартиру. Правда, кімната дуже погана, навіть не кімната — майже комірчина. Але господарі ненавидять його за це вторгнення. Ненавидять і за те, що він хоч і інвалід, але зостався живий. А їхні сини загинули на фронті.