Вадим Кожевников - Щит і меч

— Він серйозно думає про самогубство?

— Ну, що ти! Він такий палкий життєлюб. Нізащо не наважиться. Але свідомість того, що він має таку можливість, підбадьорює його.

— Виходить, твій дядько думає, що війну вже програно?

— Та ні, що ти! Просто він боїться, що хтось за якийсь вчинок зрадить його і фюрер накаже вбити його. На випадок воєнної поразки у дядька, як і в багатьох таких, як він, що посідають вищі посади, є інші сприятливі можливості.

— Які?

— Ох і провінціал ти, Йоганне! — розсердився Шварцкопф. — Невже ти не розумієш, що спонукало більшість з тих, хто стоїть ближче до фюрера, умовити його не захоплювати, наприклад, Швейцарії?

Вайс заперечно похитав головою.

— Господи! — вигукнув Генріх. — Адже ж у цій нейтральній країні могутні банки і кожна більш або менш визначна в імперії людина тримає там секретні вклади — гарантію на всі випадки в житті. Зрозумів? Ні, — повторив він, — все-таки ти провінціал.

— Так, звичайно. Хотів би я побувати в Берліні. Берлін — місто моєї мрії.

— Добре, — пообіцяв Генріх, — я тобі при нагоді покажу Берлін.

— Коли закінчиться війна?

— А ти що, дуже поспішаєш?

— У всякому разі, я не хотів би знову розлучатися з тобою, — щиро запевнив Вайс.

— Я теж, — стримано сказав Генріх.

І знову почалися поїздки по концентраційних таборах. Це були спеціальні дитячі табори або такі, де разом з дорослими ув'язнювали й дітей.

Вайс безпощадно ввів Генріха у курс свого відрядження, змусив стати свідком дивовижної, страшної процедури, пов'язаної з перевіркою, і відбором для експорту за кордон сотень виснажених дітей, що нагадували скелети. Їх викупляли родичі.

Обезкровлені вбивчим донорством, мляві, байдужі до всього, діти байдуже питали, коли бачили панів офіцерів: «Що, нас уже в газокамеру, так?» Коли вони запитували про це, їхні обличчя були нерухомі й безстрашні: адже ніщо в світі вже не могло налякати їх; вони пережили всі земні жахи і звикли до них, звикли до трупів, які вранці самі витягали з бараків.

Все це так вплинуло на Генріха, що Вайс став боятися, як би він, доведений до розпачу, не наклав на себе руки або раптом не почав в упор стріляти з пістолета у представників охорони і адміністрації, що їх супроводжували.

Вихід був один: вирушаючи в черговий концтабір, Вайс тепер змушував Генріха залишатися в готелі, де той на самоті звичайно напивався до нестями.

Але що міг Вайс зробити? Треба було закінчити все, пов'язане з відрядженням, тим більше, що, крім дітей, яких належало продати родичам, він, користуючись своїми особливими повноваженнями, заніс до списків евакуйованих з табору багатьох із тих, кого ще можна було врятувати.

Вайс уже повідомив Зубову, щоб той, об'єднавши своїх людей з польськими партизанами, готувався до нападу на охорону ешелону, в якому повезуть дітей, що не мають родичів. Цих дітей Вайс включив до окремої найчисленнішої групи. Передбачалося, що, коли дітей буде звільнено, їх візьмуть у свої сім'ї ті, хто захоче стати їм за батьків.

Тільки після того, як Вайс шифровкою повідомив Зубову, де стоятиме залізничний состав і коли почнеться посадка в нього дітей, він зміг вважати своє завдання завершеним. Тим більше, що під виглядом конспірації всього комерційного підприємства СС йому вдалося домогтися, щоб дітей не супроводжувала спеціальна озброєна охорона; турбуватися про них було доручено дружинам керівників табору, хоч слід сказати, що багато хто з цих дам були не менше, ніж їхні чоловіки, жорстокі та уміли користуватися канчуком і пістолетом.

Перед від'їздом Вайс зайшов за Генріхом у готель і побачив його у стані нестямного відчаю. Він сказав: або Вайс допоможе перестріляти всю цю сволоту, що знущається з дітей, або він зробить це сам. Якщо Йоганн спробує заважати йому, він застрелить його.

— Добре, — сказав Вайс, — я допоможу тобі. Але спершу допоможи врятувати дітей.

— Як?! — закричав Генріх. — Як?

— Ти маєш ще кілька днів. Тільки не гарячкуй. У мене є відомості про польських підпільників. Зв'яжися з ними. Я навчу тебе, як це зробити.

— А ти?

— Я в таких небезпечних авантюрах не беру участі. Звільни мене від цього, будь ласка, — сухо сказав Вайс. — Не хочу, щоб мене повісили в гестапо.

— Боягуз!

— Так, — підтвердив Вайс. — І не приховую цього від тебе.

— А що ти раніше казав мені? В чому переконував?

— Бачиш, — роздумливо мовив Йоганн, — одна справа — критично ставитися до того, що відбувається навколо, а інша — зважитися на відкриту боротьбу, тобто стати на бік тих, проти кого ми воюємо.