Борис Акунін - Алтин-толобас

Одвернувся, махнув тростиною:

— Пали!

Чим гарне було фондорінське шикування — ніяких наказів од командира більше не вимагалося. Стрільба велася не залпами, а вільно, коли хто ліпше прицілиться. Пальнув, а ззаду вже новий споряджений мушкет подають, і так без перерви. За хвилину мушкетер із першої шеренги до чотирьох пострілів робить — та не наосліп, як заведено в усіх арміях, а з користю і смислом.

Красуючись перед боярином і рештою глядачів, Корнеліус сів на барабан, закинув ногу на ногу і навіть люльку закурив. Гуркіт, дим, од жердин тріски летять, а командир знай собі позіхає — мовляв, мені тут і робити нічого.

Трьох хвилин не минуло, а від сотні мішеней незайманими десятків півтора лишилося. Були яничари, та всі полягли.

Корнеліус дмухнув у глиняний свисток, чутний навіть крізь стрілянину. Мушкетери відразу рушниці до ноги.

— Багінет! — крикнув фон Дорн.

Солдати ввіткнули в дула довгі багнети.

— Атака, марш-марш!

І тут уже Корнеліус недокурену люльку відклав, шпагу з піхов вихопив і вперед.

— Ура-а-а!

Вмить рота змела останніх безсловесних турків к розтакій матері.

Коли фон Дорн знову вишикував розпалених, із чорними від порохового диму обличчями солдатів, хтось іззаду торкнув його за плече.

Недавній арап, лицем іще чорніший мушкетерів, сказав по-російськи (Корнеліус спершу чистоті мови позаздрив, а вже потім дійшов змісту):

— Поди-ка. Шляпу поправь и иди. Ближний государев боярин Матфеев с тобой говорить желает.

Фон Дорн тростину впустив, заходився капелюха вирівнювати. Так от що це за вельможа! Найперший російський міністр, певно, що й канцлер, найголовніший царський радник, конетабль усіх московських армій Артамон Сергійович Матфеєв!

Коли б знаття — неодмінно поклонився б, шия не переломилась би. 1 на барабані розв'язно, нога на ногу, розсиджуватися б не слід було, та ще з люлькою.

Крокуючи, як на параді, наблизився до великої людини, витягcя тятивою, капелюха з пір'ям зірвав. Витріщився знизу вгору ревно, як належить. За московитським артикулом називатися й доповідати начальству не годиться. Запитають, хто такий — тоді й відповідай.

— Добре командуєш, капітане, — сказав канцлер, дивлячись на фон Дорна холодними блакитними очима. — Ніколи такої спритності не бачив. Ти хто? Якого полку?

— Хрестьяна Лібенавіна полку третьої мушкетерської роти поручик Корнійко Фондорн! — гаркнув Корнеліус без запинки й майже без акценту.

— Німчин? — запитав боярин і зразу, не очікуючи відповіді, задав іще декілька запитань, так що стало видно — людина розуму гострого, нетерплячого. — Скільки років, як до Росії виїхав? Чи із «старих німців»? Де ротний капітан? Чому на барабані сидів, коли рота стріляла?

Фон Дорн почав рапортувати по порядку, намагаючись робити поменше помилок.

— Точно так, німець. Виїхав тому півроку. (У боярина здивовано здригнулися брови.) Каштан Творогов недужий. А на барабані сидіф навмисно. Буцім турецький куля командир убиф, — а це нічого, бою не завада. Якщо так палити, рота відмінно може й зовсім без командир.

— Це який іще Творогов? — запитав Матфеєв арапа.

Чорний чоловік сказав — вільно, спокійно, наче рівному:

— Овсійко Творогов, із боярських дітей. Сам він вивчити солдатів так не міг — по всі дні п'яний валяється. Гнати б його, бражника, в шию, та він Хованському, князю Йванові, хрещеник. Я ж казав, боярине, варто на це навчання подивитися, й на поручика цього. Кого ж ліпше замість Митька?

Корнеліус скоса глянув на дивного арапа. Все знає, навіть про Овсійкове пияцтво!

Міністр-канцлер уважно розглядав фон Дорна, щось прикидав. Чого очікувати від цього огляду, було незрозуміло, але чуття підказало поручику — зараз, саме цієї хвилини, вирішується його доля, й од такого розуміння Корнеліус зціпив зуби, щоб не зацокотіли.

— Ну гляди, Ванько. — Матфеєв потер повіки (пальці в боярина були сухі, білі, з перснями). — На тебе покладаюся. Поясни капітанові, що до чого, а я в Грановиту, Думу сидіти.

Повернув аргамака, взяв швидкою риссю в бік застави. Дворяни почту запоспішали сідати в сідла, ліврейні скороходи припустили швидше коней. Лишився біля Корнеліуса тільки арап Ванько. Теж розглядав, та ще уважніше, ніж міністр. Очі в чорного чоловіка були великі, круглі, з білками в червоних прожилках.

Фон Дорн став вільніше — все ж таки не перед канцлером, але капелюха поки що не надівав. Аби не мовчати, сказав:

— Я не капітан — поручик, боярин плутав.