Тільки де вони, турки? До Відня добиратися дорого, далеко, і що як вакансії не знайдеться? Тоді хоч у ченці йди, до брата Андреаса — він із фон Дорнів найрозумніший, уже абат. Або в аманти до якої-небудь гладкої, старої купчихи. Який дідько печений, такий і варений.
І тут раптом казкова усмішка Фортуни! У корчмі на Принцевому каналі підсів до столу солідний чоловік, назвався відставним півполковником московитської служби, паном Фаустде. Виявився майже земляком, із Бадена. Послужив цареві чотири роки, тепер ось їде додому — хоче купити дім із садом та оженитися. До Амстердама гера Фаустле милостиво довіз російський посланник фюрст Тулупов, якого відряджено до Європи вербувати досвідчених офіцерів для російської армії. Жалування платять не таке вже й велике, та зате справно. Видають на дорогу щедрі харчові, сто рейхсталерів, а після приїзду ще й підйомні: п'ятдесят рейхсталерів сріблом, стільки ж соболями та п'ять ліктів тонкого сукна. Головне ж — для людини заповзятливої та відважної, котра хоче здобути своє щастя, ця азіатська країна відкриває справді безмежні можливості. Півполковник пояснив, де зупинився російський фюрст, заплатив за вино й пересів до іншого столу — розмовляти з двома голштинськими драгунами. Корнеліус посидів, поміркував. Крикнув геру Фаустле: «А з турками цар воює?» Виявилося, воює — і з турками, і з татарами. Це поклало кінець останнім сумнівам.
Ну а коли вже Корнеліус побачив московитського посланника в парчевій, розшитій коштовним камінням шубі, у високій шапці з чудових соболів (кожна така шкурка в хутровика не менш як по двісті рейхсталерів іде!), то вже боявся тільки одного — не візьмуть.
Нічого, взяли. Та й угоду уклали в найліпшому вигляді: до ста рейхсталерів подорожніх та підйомних (не збрехав півполковник, усе точно — і срібло, й соболі, й сукно), іще жалування одинадцять рублів на місяць та харчові. Термін контракту — чотири роки, до травня 1679-го. Для більшої ваги та щоб був маневр для торгу, фон Дорн зажадав капітанського чину, знаючи, що без патенту не дадуть. Дали! Був лейтенант — вічний, без надії на вислугу, а тепер, бач, капітан мушкетерів. Посол одразу й папери виправив на нове звання, з червоними сургучевими печатями, як і належить.
До Риги новоспечений капітан доплив на рибальському шнеку — Польщу ліпше було обминути, бо могли пригадати позаторішнє дезертирство з полку князя Вишневецького. Увесь пропах оселедцями, зате вийшло недорого, всього шість рейхсталерів.
У ліфляндській столиці, останньому європейському місті, запасся всім необхідним, чого в Азії було не дістати: товченою крейдою для чищення зубів (їх чудова білизна принесла Корнеліусу чимало галантних перемог); не новою, але ще цілком пристойною перукою (колір — воронове крило), батавським тютюном; плоскою, зручною блохоловкою (вішається навскоси, під пахву). Чекати попутників не став — у капітана фон Дорна англійський мушкет, два нюрнберзькі пістолети й толедська шпага, лісових розбійників йому не страшно. Вирушив до російського кордону сам.
Дорога була нудною. На п'ятий день дістався останнього шведського поста — фортечки Нойхаузен. Лейтенант, який проводжав фон Дорна до прикордонної річки, показав напрямок: он там, за полем і лісом, за дві з половиною милі, село Неворотинське, назване так через те, що в московитів тут усього два поселення, і друге називається Воротинським, оскільки належить стольнику Воротинському. «Ось вам приклад того, які дурні й позбавлені уяви ці часничники, — сказав лейтенант. — Коли б тут було ще й третє село, вони просто не знали б, як їм розв'язати таку головоломку».
«Чому часничники?» — запитав Корнеліус. Лейтенант пояснив, що росіяни зовсім позбавлені нюху. Попри нездорову пристрасть до купання (миються ледве не раз на місяць, що, одначе, скоріш за все пояснюється розбещеністю, бо лазні в них для чоловіків і жінок спільні), московити цілком байдужі до поганих запахів, а головна їхня їжа — сира цибуля та часник.
Корнеліуса це повідомлення аж ніяк не засмутило. Всякий, хто тривалий час опинявся в облозі, знає, що часник дуже корисний — допомагає і від скорбуту, і від напухання ніг, і навіть, розповідають, од французької хвороби. Хай росіяни їдять часник скільки їм улізе, аби жалування платили вчасно.
* * *
Він переправився через річку вбрід, проїхав з півмилі, і з-за кущів вискочила ватага: один гладкий, зі свинячим рилом, сидів на коні, ще четверо підтюпцем бігли слідом. Усі були в довгополих зелених каптанах, добряче засмальцьованих, тільки у верхівця каптан був цілим, а в піших у дірках та латках. Корнеліус перелякався, що розбійники, та схопився було за сідельну кобуру, але зразу зміркував, що лихі люди в мундирах не ходять. Значить, прикордонна варта.
Читать дальше