Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

— Отож бачиш, Хомо, — сказав Лобсин. — Я вчора вже сказав тобі, що це нечисті духи зробили подобу людського міста.

Невдача наших розкопок узгоджувалась з поясненням калмиків.

Ми, звичайно, пригостили приїжджих чаєм і баурсаками, не поскупились навіть на кілька кусочків цукру.

Після пригощення я згадав, що ми привезли мішок чорного каміння з міста, щоб випробувати, чи не вугілля це. Я приніс з намету кілька кусків, показав їх калмикам і запитав, що це таке, чи знають вони, що цього каміння багато в місті?

— Це ми знаємо, — відповіли вони, — це горючий камінь, такий самий, як той, що його китайці копають в Теміртамі. Але ми його не вживаємо, він дуже курить і смердить, коли горить в юрті; видно, що це теж творіння нечистих духів.

Я поклав куски на багаття. Вони дуже швидко спалахнули, загорілись довгим полум'ям з густим чорним димом і стали плавитись і розтікатись. Запах диму справді був неприємний, але як паливо в печах це вугілля, звичайно, годилось. Я сказав це калмикам.

— В нечистому місті цього каміння небагато, — відповів один з них, — а до Чугучака звідси далеко. Якщо тобі потрібен такий камінь, копай його в Теміртамі, там його багато, а возити в місто значно ближче.

— А от біля південного підніжжя Джаїру, недалеко від броду Тас-Уткель на ріці Манас такого земляного вугілля цілі гори, — сказав другий.

— Так, так, — ствердив перший, — і там з цих горбів тече щось рідке чорне, подібне до олії. Його наші лами збирають для ліків. Воно так само горить і смердить, як це каміння.

Лобсина це повідомлення дуже зацікавило, і він розпитав гостей, як туди проїхати. Виявилось, що до цієї місцевості добрий день дороги, а звідти до Чугучака через Джаїр 5–6 днів, тобто навіть ближче, ніж від нашої стоянки на ріці Дям.

— Так от, Хомо, — сказав Лобсин, коли гості поїхали, діставши обіцянку, що ми сьогодні ж залишимо їхню зимівлю, — поїдемо тепер туди. Тут у цьому нечистому місті ми ніяких скарбів не знайшли, тільки марно копали і час згаяли. Подивимось там гори чорного каміння і чорну олію — адже це теж скарби. Горюче каміння будемо возити в Чугучак продавати і олію теж.

Я, звичайно, погодився. Часу в нас було ще багато, а невдачу розкопок надолужити знахідкою чогось цікавого, звичайно, було привабливим. Перечекавши спеку, ми згорнули свій стан і поїхали. Лобсин повів нас через луки і гаї долини Дям прямо до її правого берега, де, за вказівкою калмиків, у стрімкій кручі був зручний підйом глибоким яром. Піднявшись, ми опинились знову на чорній щебеневій Гобі: та тут вона була не така широка, як далі на північ, і через півгодини їзди ми проминули її; почались зарості чию, кущі, де-не-де гайки, що чергувались з сухими руслами.

— Це — пониззя річки Дарбути, — сказав Лобсин, — тієї самої річки, у верхів'ях якої стоять мої юрти і перший золотий рудник, де ми з тобою були. Ця річка тече по всьому Джаїру, спочатку впоперек, а потім вздовж, і тут, вийшовши з гір в Гобі, розливається по рукавах і пропадає. Вода тут буває тільки навесні, коли сніг тане, але джерела трапляються, і колодязі є.

Такою місцевістю ми до вечора пройшли до озера Айранкуль біля східного кінця Джаїру і зупинились на його березі, вибравши чисту площадку біля затоки, оточеної великими заростями тростини.

Вода в озері була прісна; в нього впадала ріка Манас, відома нам з поїздки в Урумчі; там це був могутній потік, через який перебрести можна було лише рано-вранці. Але на довгому шляху впоперек широкої Джун-гарської западини він втрачав багато води і впадав в озеро невеликою річкою. Та при такому невеликому припливі вода в озері неодмінно була б хоч трохи солонуватою, коли б вона не витікала річкою з цього озера далі і не владала в те ж озеро Айрик-Нур, в якому кінчається ріка Дям. Про це Лобсин довідався від калмиків, розпитуючи в них про дорогу до гір вугілля та олії.

На воді не видно було плаваючих птахів, хоча з заростей часом доносилось крякання качок. Очевидно, вони вже сиділи в гніздах і випливали на відкрите місце лише рано-вранці. Зате у воді хлопчаки виявили багато дрібної риби, і їм вдалося вловити мішком кілька штук. Я було запропонував зварити юшку, але Лобсин заперечив — монголи не ловлять і не їдять риби. Мені довелось підсмажити рибок, як шашлик; вони були смачними, але дуже кістлявими.

Після душних вечорів в гаю біля руїн, які до півночі пашіли спекою, ночівля на березі озера була дуже приємна. Виплив місяць на початку ущербу, і вздовж всієї затоки простяглася срібляста стрічка вдалину. Легенький вітерець шелестів в очереті, що оточував темними стінками водну гладінь, піднімаючи на ній дрібні брижі, і вся стрічка тремтіла і переливалась. В заростях інколи крякали качки, а з горбів підніжжя Джаїру, позаду намету, іноді доносилось тужливе виття вовка, на яке наші коні, що були прив'язані поблизу і жували з апетитом зелену тростину, відповідали хропінням. Десь далеко ледь чутно кричала сплюшка, а ближче на озері ухав бугай… По небу осторонь від місяця повільно пливла широка смуга дрібно-кучерявих хмар, схожа на розпластаний білий смушок. Хлопчаки після вечері незабаром уклалися в наметі і щось пошепки розповідали один одному, поки не заснули, а я й Лобсин довго ще сиділи біля згаслого багаття і милувались красою тихої ночі на березі озера. Собака лежав поблизу коней, простягнувшись і поклавши голову на передні лапи, і ми не турбувались про варту. При найменшій тривозі він подав би сигнал, і Лобсин, який за звичкою спав дуже чутко, проснувся б відразу.