Володимир Обручов: В нетрях Центральної Азії

Це була моя перша подорож не в торгових справах і недалеко, верст за 150 від Чугучака в Джаїрські гори.

Я незадовго перед тим посварився з московськими купцями, в яких служив прикажчиком в торгових справах з Монголією, Вони були невдоволені тим, що я занадто мало продавав їхнього краму, і написали мені догану з попередженням. А я згарячу відписав їм, що їх крам поганенький і дорогий, що в Монголію почав надходити крам з Індії, більш барвистий і дешевший за московський. Радив поліпшити якість і зменшити ціну, інакше конкуренції не витримати, і збут з року в рік буде меншати. Ну, товстосуми образились: звикли збувати монголам всю свою заваль. Прислали мені відставку і наказ здати залишок краму і крамницю прикажчикові, якого призначать замість мене.

Ну, от, сиджу я в своїй крамниці, чекаючи приїзду наступника, якому повинен здати справу. Все з'ясував, підрахував готівку, підбив баланс, і більше робити нічого. Сиджу та й думаю, як далі бути, чим зайнятися? Самому почати торгівлю в Монголії не під силу. Наскладав я за сім років торгової служби тисяч дві. Цього мало, щоб спорядити караван хоча б з п'яти верблюдів. А взяти в кредит московську заваль — новий прикажчик, певно, відмовить, і буде мені ще більша образа. Лице загубиш, — як кажуть китайці. Самому найнятись до нього в підручні і вести його караван — ще образливіше.

Сиджу і сушу собі голову. Іншої справи не знаю, з молодих років у торгових справах працював на Алтаї в Усть-Каменогорську і в Чугучаці десять років.

І ось прийшов до мене монгол Лобсин, який не раз водив наші московські каравани по Монголії і заслужив цілковитого довір'я. Він, так би мовити, мій вихованець. З юних років батько віддав його в монгольський монастир в учні до лам. Але так йому тібетське богослов'я набридло, що він напередодні посвячення в лами втік з монастиря і в Чугучаці жебракував.

Я дав йому притулок, взяв підручним у крамницю, привчив до роботи; виявився тямущим і старанним. Потім став брати його робітником при торговому каравані. Він скоро запам'ятав усі дороги і почав заміняти провідника. Помирився з батьком, повернувся в свій улус, одружився, проте служби в мене при каравані не залишив. Уподобалось йому кочове життя: півроку вдома, півроку в дорозі.

Так от Лобсин, дізнавшись, що я дістав розрахунок і більше не буду споряджати каравани, дуже засмутився.

— Прийшов кінець моїм мандрівкам! — говорить він, зітхаючи.

— Ось приїде новий прикажчик, — кажу йому, — влаштуєшся в нього, я тебе добре атестую.

— Яка ще буде людина? З тобою у нас ніколи сварки не було. Завжди все гаразд, і я, що належало, одержував без суперечки. А інший обрахує та ще облає або поб'є.

Я його умовляю, підбадьорюю.

— А сам ти що будеш робити? — спитав він. — Поїдеш до себе на Алтай, чи що? І мені сумно буде. Здружились ми з тобою, Хомо, ти мене людиною зробив.

І запропонував він мені працювати спільно так: я мушу дістати крам, а він в улусі найме верблюдів.

— Грошей в мене мало! — кажу.

Він пішов засмучений. Через кілька днів прийшов знову і показує мені стару китайську книжку.

— Ось, — говорить, — тут написано, де знайти гроші, щоб купити крам і спорядити караван.

Я повертів книжку.

— Нічого не розумію, по-китайськи читати не вмію. Поясни як слід.

Лобсин показав мені останню сторінку. На ній щось намальовано і збоку написано тібетською мовою. І написано, каже, ось що:

«Гори Джаїр, старий рудник, тут закопано золото».

— Я знаю, що в горах Джаїр були золоті рудники. Сам можу написати таке, — кажу йому.

— Ні, — відповідає, — тут і місце зазначене точно. Ось, дивись. Намальована китайська фанза; від однієї стіни її йде стрілка до напису щодо золота, а від даху в дві сторони йдуть стрілки до гірських вершин. За цим рисунком можна знайти фанзу, в якій золото, сховане.

— Звідкіля ти дістав цю книжку?

Зображення китайської фанзи на плані.

— У батька взяв. Згадав, що в нього під час дунганського повстання рятувався китайський чиновник, що втік від дунганів з Джаїрських гір. Жив він у батька років з п'ять, все чекав, коли повстання закінчиться, та так і помер, не дочекавшись. Він говорив, що на руднику в нього залишилось золото. Це його книжка. Я тоді вчився в лам, і батько велів мені написати по-тібетськи про це золото. «Покажи, чи навчився ти тібетської грамоти?». Ось я й згадав про цю книжку і відшукав її. Чи не допоможе вона приятелю Хомі, думаю собі.