Юліан Семенов - Відчай

— Товаришу військлікар, — сухо відрубав начальник — ви мій наказ чули? Чули. Виконуйте… Радянський народ, розумієте, будівник комунізму, терпить нужду, ще не скрізь живуть так, як ми хочемо, а нам, розумієте, з придуркуватими контриками панькатись, які харчі робітничого класу жеруть?!

…Діждавшись, коли персонал розійшовся по домівках і лишилися самі тільки наглядачі, Лівін зазирнув у камеру Олександра Ісаєва:

— Санечку, завтра до тебе приїдуть різні люди, — прошепотів він. — Запитуватимуть тебе… А ти мовчи, Санечку, добре? Ти мовчи! Мовчи, як і раніше! До тебе погані люди прийдуть, ти їм не вір, на запитання не відповідай, зрозумів мене, синку?

— Я не твій синок, — так само тихо відповів Олександр Ісаєв, — у мене таточко є, він красивий і окулярів не носить…

Лікаря Лівіна заарештували на світанку — камеру Ісаєва-молодшого прослухували.

…Члени комісії, які прибули вранці, уважно ознайомилися з історією хвороби «зека» 187 — 98/пн, потім викликали Олександра Ісаєва в кімнату, залиту сонцем, запропонували сісти; він дивився на них безтямним поглядом і стояв мовчки.

— Саню, ви вже говорити почали, — копіюючи манеру заарештованого Лівіна, лагідно почав старший комісії. — Ану, розкажіть і нам щось цікаве…

Олександр Ісаєв стояв нерухомо, намагаючись удержати в собі не так шепіт Лівіна, як його благальні очі, в яких йому привиділися капельки, — кап-кап, кап-кап, дощик іде, хай грибочок росте… Лізонько… Це в піонертаборі співала Лізонька…

— Ну, Санечку, ми чекаємо, — так само ласкаво й неквапно говорив голова комісії. — Ми ж хочемо виписати тебе… Відпустити додому… До батьків, коли ти справді видужуєш… Лікар Лівін вважає, що ти вже зовсім видужав…

Олександр Ісаєв все ще стояв нерухомо, дивився крізь цих людей, що ворушили якісь папери, і не проронив жодного слова.

Тоді голова комісії, досить молодий військлікар, обережно, з якоюсь огидою, повернув чорний важілець під столом — терпіти не міг вітчизняної техніки, неодмінно підведе в найважливіший момент.

У кімнаті почулося завивання вітру, далекий тріск морзянки, чиїсь розмиті слова, що напливами одне на одне.

А потім, прориваючись крізь цю далеку заметіль, виразно пролунав голос Максима Максимовича Ісаєва:

— Синочку, ти чуєш мене?

І Олександр Ісаєв, ступивши крок назустріч, закричав:

— Таточку, любенький, чую! Чую тебе, рідний! Мені вже зовсім добре! Я майже все згадав, таточку! Де ти?! Таточку?! Відповідай же! Хочеш, я ще голосніше закричу? Ти чуєш мене?!

Військлікар вимкнув магнітофон і кивнув наглядачам: «Можете вести».

— А тато? — по-дитячому пронизливо закричав Саня. — Таточку? Я ж тут? Чому ти замовк?! Я здоровий, таточку! Я пам'ятаю! Я згадую, тату!

…Олександра Ісаєва визнали осудним і повезли в іншу тюрму.

Коли трьом виконавцям показали його — один з них мав, коли вестимуть по коридору, вистрелити засудженому в потилицю, — найвищий на зріст став раптом білий як крейда:

— Та це ж наш капітан! Це Коля! Він нам у Празі життя врятував! Товариші, він наш! Він наш! Це помилка, товариші!

— Ти на кульбабку подуй, — тихо сказав Ісаєв-молодший, — діточки по світу розлетяться. — А потім усміхнувся загадково: — Мені в спину не можна… Мені в голову треба, вона в мене болить, а спина здоровенька…

… ВиконавцяГаврюшкіна розстріляли через сім днів; провів п'ять діб без сну на конвеєрі: «Хто рекомендував пролізти в органи? З ким знюхався в Празі в травні сорок п'ятого?!»

…Начальник команди одержав строгача із занесенням.

Заступник начальника відділу кадрів відбувся доганою без занесення в облікову картку.

Начальникові тюрми поставили на вид.

Влодимирський відчував, що нагорівідбувається щось дивне, незрозуміле йому, якась смиканина й суєта, що починалася несподівано й так само несподівано закінчувалась.

Розгадувати політичні ребуси — робота, що не під силу звичайній людині, хоч і з полковницькими погонами, та ще й при цілковитому довір'ї начальства: як абакумовського, так і комуровського (вважай берієвського). Саме це останнє — прихильність з двох боків— тримало його в стані безупинної напруги, не лишаючи часу на дослідження того, що так тихо й непомітно, але давно й грізно ворушилося в Кремлі: мимо нього не проходили ні розмови про сім'ю Молотова — дивні розмови, тривожні; ні натяки на те, що Сталін вже не приймає члена Політбюро Андрія Андрійовича Андрєєва, який свого часу тісно співробітничав з Дзержинським; припинив спілкування з Ворошиловим; тільки раз по раз, — так було в тридцять шостому, розповідали старожили, — викликає Вишинського; явно наблизив Абакумова; Берію приймає рідше, ніж Віктора; маршал з цього приводу сухо сказав: «Зарвався».