Юліан Семенов - Відчай

Аркадій Аркадійович щось говорив, весело сміявся, але Ісаєв зараз не слухав його, він згадував Сашеньку, її радісне обличчя; «Нашого Санечку також привезуть у Сочі? Ти запам'ятав: моя палата — тринадцята?! Я люблю цю цифру! Ти напишеш мені? Я писатиму тобі листи у віршах, моя любов!» — і вже за хвилину перед тим як поїзд рушив, трагічне й немічне: «Максимчику, повір, доктор Геліович ні в чому не винен, це якась незбагненна, негідна інтрига…

Коли вважатимеш за можливе, будь ласка, допоможи… Чому ти не хочеш узяти ключі від дому? Я розумію, в тебе тепер своя квартира, але, може, Санечку привезуть раніше, він зразу піде на Фрунзенську…»

Ісаєв рвучко потер лоба, виступили червоно-багрові смуги, трохи підняв праву руку, немов просячи слова.

Аркадій Аркадійович ще ближче присунувся до нього:

— Що, товаришу полковник?

— Цей доктор… Геліович… Там можна щось виправити?

— Я дозволю вам бути присутнім при розмові з ним… І ви самі ставитимете запитання… будь-які… Від вас залежатиме, що робити…

…Ісаєв пам'ятав їхню розмову з Аркадієм Аркадійовичем (як тільки вони пішли з перона Курського вокзалу) практично дослівно; він попросив поїхати в ресторан на метро; «Я ж ні разу в житті не бачив цього дива». — «На метро то на метро», — Іванов погодився легко, відчував себе інакше, ніж у кабінеті, і зовсім не так, як тоді, коли вперше виїжджали в місто.

Заговорив Іванов не у вагоні; по-перше, Ісаєв, зачарований, дивився на станції, на людей, ніжно всміхався галасливим дітям (кадик ходив, а очі були сухі), а по-друге, ждав самотності, яка й настала, коли вони вийшли на станції «Охотний ряд».

— Відповідаю на ваше запитання про те, з ким я, — все ще весело всміхаючись, але явно цю усмішку вдаючи, почав Аркадій Аркадійович, ледве понизивши голос. — Раніше не міг, служба напевне дивиться за вами, взаємна перевірка, особливо в метро, там утекти легше, юрба, пневматичні двері… Отже, я вважаю Сергія Сергійовича та й інших — крім Рата, він талановитий опер, — подонками, що компрометують високе звання чекістів. Вони прийшли в апарат недавно, разом з новим міністром Абакумовим. Чому з цієї посади відтерли Лаврентія Павловича? Тому що він зберіг Батьківщині маршала Рокоссовського та маршала Мерецкова — обох мали розстріляти, катували в підвалах, піддавали страшним тортурам… Вони не втрачали свідомості, — раптом озлобившись, сказав Аркадій Аркадійович, — хоч сиділи нерухомо на стільці! Їх били металевим пруттям, ясно? Берія зберіг Батьківщині авіаконструктора Туполева, міністра Ванникова, який потім постачав фронту «катюші»… Він реабілітував десятки тисяч ленінців — практично всіх, кого не встиг розстріляти мерзотник Єжов… Думаєте, — якби я не відчував до вас поваги за ваші подвиги і не доповів Берії, — вас би не катували?! Ще й як катували б… Словом, ситуація не проста… Спроби усунути товариша Берію від безпосереднього керівництва органами були під дією чиїхось темних сил. Чиїх? Не знаю. Але хочу дізнатись. Не в одного мене таке бажання. За те, що я вам зараз сказав, — мене можуть розстріляти без суду й слідства. Якщо хочете допомогти мені… нам… звалити мерзотників — включайтеся в роботу… Так, так, сидячи на дачічи в камері — коли я вирішу, що так потрібно для нашої боротьби… Якщо надумаєте грати на цьому моєму признанні — вас уб'ють разом зі мною. Крапка! — Обірвав він себе. — Все, забули! Говоримо про меню, вино і про жінок… та ще про фюрера… Мене дуже цікавлять взаємовідносини Гітлера з його оточенням на початку їхнього руху; чесно кажучи, націонал-соціалізм, його народження і розвиток ми прогавили. Інформації — серйозної й об'єктивної, якщо хочете, безстрашної — у нас практично не було. Стіл у ресторані, мабуть, обладнаний, тому інформацію дозуйте… І всуньте фразочку: «Про деякі епізоди — Гітлер заклав фугаси під майбутнє — я доповім тільки товаришу Сталіну… Особисто…»

— Скажіть, — замислено спитав тоді Ісаєв, немов не почувши його, — а якби товариш Берія приїхав до Москви у тридцять п'ятому році, процесу Каменева не було б? Каменева із Зінов'євим не розстріляли б?

Аркадій Аркадійович довго мовчав, усмішка з обличчя спала:

— На це я відповісти не можу… І не тому, що боюсь. Просто — не знаю. Я, чесно кажучи, питання про минуле собі не ставлю… Думаю про майбутнє, щоб не повторився, боронь боже, тридцять сьомий…

— Спасибі за чесність, — відповів Ісаєв. — Переходимо до меню, вина й жінок…