Гейнц Мюллер - Нічні сигнали

Якийсь час Вернер ще вагався, поки Клаус раптом гримнув на нього:

— Чого так довго чекаєш, ти, дурнику! Вже скор будемо вдома!

І тут застрибали пальці Вернера. Як і всякий вправний радист, він натискував на ключ апарата Морзе ні одним пальцем, а всією кистю руки так, що коливання йшли від зап’ястку: «Завтра вночі небезпека загрожує…» і далі він давав точне місцезнаходження об’єкта за градусною сіткою, бо не був упевнений, чи німецьке написання назви населеного пункту точно збігається з російським, а крім того, хотів діяти якомога обережніше. Бо якщо якийсь німецький радист підслухає малозрозумілий текст, то напевно передусім зверне увагу на російську мову, і в нього виникне підозра.

За мить Вернер уже одержав і «квитанцію» про прийом радіограми. Проте для дальших радіорозмов незнайомий партнер запропонував йому іншу хвилю Вернер дав згоду і, недовго думаючи, записав її олівцем на чохлі радіоапарата.

Кілька місяців усе йшло гаразд. Немало пересторог встиг Вернер передати на новій радіохвилі. І кожного разу вже з першого виклику його слухали. Це переконало Вернера в тому, що його партнери були уважними й тямущими радистами. З часом зростало невимовне почуття спільності, єдності екіпажу «Берти-Марії» з радянською командою радистів.

Раптом поширилась чутка, що ескадру переводять на нове місце. Проте, як і багато інших «таємниць для всіх», що їх породжує щодня солдатське життя, вона невдовзі розвіялась безслідно. А проте ця чутка не була простою вигадкою.

З якогось часу у відділі обробки аерофотозйомок німецької північної групи армій звернули увагу на певне розходження між донесеннями авіаз’єднань про виконання бойових завдань і даними обробки фотозйомок з повітря, які вони самі провадять після нальотів. Звичайно вони застосовували два розрізнених аерофотоапарати, встановлених на одному літаку, що, наче два кіноапарати, одночасно фотографували певний відтинок розташованої під ними землі. Під спеціальним оптичним приладом ці проявлені й деформовані фотознімки справляли таке враження, ніби бачиш той чи інший ландшафт неозброєним оком. Крім того, ці фотознімки, цілком або частково, можна було значно збільшити, і, хоч вони були зроблені з висоти трьох-чотирьох тисяч метрів, на них видно було навіть людей. Звичайно, з такими досконалими приладами можна було перевірити правдивість кожного донесення.

І от останні кілька тижнів у відділі обробки фотоматеріалів склалося враження, що в багатьох випадках успіхи повітряних сил були «причесані» або навіть просто вигадані. Але більш уважні дослідження не дали ніяких беззаперечних матеріалів для конкретного обвинувачення. Було лише встановлено, що ці розходження мали місце частіше в одній, розташованій поблизу, повітряній ескадрі, ніж в інших авіаз’єднаннях.

На всякий випадок про це повідомили штаб повітряного флоту, а там поінформували контррозвідку. Як знати, може, тут пахне шпигунством? Однак і сама контррозвідка не надала серйозного значення цим обережно сформульованим обвинуваченням. Там були такої думки, що, напевно, знову вся причина тут у дріб’язкових ревнощах одного роду військ до іншого. Піхотинці ніяк не могли зрозуміти, чому їх вважають солдатами другого сорту і відчутно «кривдять» ось уже багато років, коли йдеться про склади, розквартирування, постачання, відпустки, підвищення та інше. Що ж тут поробиш, офіцери контррозвідки самі не розуміли причини цього, але й не бажали, щоб ці дріб’язкові чвари були перенесен в їхню «парафію»… Отже спершу на цьому все заспокоїлось, якщо не рахувати чутки про переведення ескадри.

Одначе тижнів через три ситуація докорінно змінилась. І це сталося завдяки одному з тих проклятих випадків, що так часто трапляються під час війни.

Недалеко від польового аеродрому ескадри, якраз напівдорозі до лінії фронту, було невеличке озеро. Тут містилась водокачка найближчої залізничної станції. А в межах цієї водокачки ось уже кілька місяців жили, наче у себе вдома, німецька команда зв’язківців-радистів: мотоцикліст, унтер-офіцер і три солдати. Всі п’ятеро дуже нудьгували, бо їм заборонялися будь-які передачі. Вони мали право відповісти на певні зашифровані позивні і лише тоді перейти на регулярний радіозв’язок. Ця команда була створена як запасний радіопункт, що мав право вступити в дію, коли інші станції вийдуть з ладу. Тоді на неї покладалось завдання забезпечувати на даній ділянці зв’язок між наземними та повітряними силами.