Солдати вторували його почуттям, тому що пили вино дона Дієго і не мали мужності брати під сумнів ствердження сержанта. Товстий хазяїн знову приніс їм вина, добре, що дон Дієго платив за нього. Адже було нижче від гідності Вега стежити за своїм рахунком у громадській таверні, і товстий хазяїн багато разів вигравав від цього.
— Він не може стерпіти думки про насильство або кровопролиття, — продовжував сержант Гонзалес, — він ніжний, як весняний вітерець, але в нього тверда рука і проникливий погляд. Це лише його стиль життя. Якби я мав його молодість, красу і багатство — скільки було б розбитих сердець від Сан-Дієго де Алкала до Сан-Франциско де Азис!
— І розбитих голів! — додав капрал.
— Так! і розбитих голів, друзяко! Я б правив країною! Жоден молокосос не стояв би довго впоперек мого шляху. Шпагу з піхов, і на них! Попадись Педро Гонзалесу! Ха! Наскрізь у плече — чистенько! Ха! Наскрізь легеня!
Гонзалес скочив на ноги, витяг шпагу з піхов і заходився розмахувати нею в повітрі. Він нападав, парирував і завдавав ударів, наступав і відступав, викрикував прокльони і вибухав сміхом, б’ючись із примарами.
— От спосіб! — верещав він коло каміна. — Скільки нас тут? Двоє проти одного? Тим краще, сеньйори, ми любимо сміливі випади. Ха! Одержуй, собако! Здихай, псе! У бік, боягузе!
Він похитнувся до стіни, задихаючись. Вістря його шпаги встромилося в підлогу, велике обличчя почервоніло від зусиль і кількості випитого вина. Капрал, солдати і товстий хазяїн довго і голосно глузували з цього безкровного бою, з якого сержант Педро Гонзалес вийшов, безперечно, переможцем.
— Якби був… якби тільки був цей прекрасний сеньйор Зорро переді мною зараз! — задихався сержант.
І знову двері розчинилися, і до таверни з ревінням бурі ввійшла людина.
Розділ ІІІ
СЕНЬЙОР ЗОРРО РОБИТЬ ВІЗИТ
Тубілець поспішив закрити двері, аби захистити усіх від сильного вітру, потім знову пішов у свій куток. Новоприбулій і стояв спиною до всіх, хто був у довгій кімнаті. Вони могли бачити, що його капелюх насунутий на очі, паче для того, щоб перешкодити вітрові зірвати його, а тіло закутане в довгий, наскрізь промоклий плащ.
Усе ще стоячи спиною до присутніх, він розгорнув плащ і струсив з нього краплі дощу, потім знову загорнув його на грудях, а товстий хазяїн подався уперед, потираючи руки в приємному сподіванні, що кабальєро заплатить немало монет за їжу, ліжко і турботу про його коня.
За кілька кроків від хазяїна незнайомець круто повернувся, і той скрикнув од жаху і подався назад. У капрала забулькало в горлі; солдати важко відсапувалися; у сержанта Педро Гонзалеса відвисла нижня щелепа і він витріщив очі.
У людини, що стояла просто перед ними, була на лиці чорна маска, що зовсім ховала його риси, і крізь її прорізи очі лиховісно зблискували.
— Ха! Хто це? — отямився Гонзалес, бо деяке самовладання нарешті повернулося до нього.
Людина, що стояла перед ними, вклонилася.
— Сеньйор Зорро до ваших послуг!
— Клянуся святими! Сеньйор Зорро, е! — вигукнув Гонзалес.
— Ви маєте сумніви щодо цього, сеньйоре?
— Якщо ви дійсно сеньйор Зорро, то ви втратили розум! — заявив сержант.
— Що означає ця промова?
— Ви тут, чи не правда? Ви ввійшли до готелю, чи не так? Клянуся усіма святими, ви піймалися в пастку, мій чарівний розбійнику.
— Чи не буде сеньйор такий люб’язний пояснити? — низький голос Зорро звучав якось особливо.
— Що ж ви, сліпий? Або ви позбавлені розуму? — запитав Гонзалес. — Хіба я не тут?
— А як це стосується мене?
— Хіба я не солдат?
— Принаймні ви вдягнені в солдатську форму, сеньйоре.
— Клянуся святими, хіба ви не бачите капрала і трьох наших товаришів? Ви прийшли, щоб здати свою мерзенну шпагу? Скінчили ви удавати шахрая?
Сеньйор Зорро приємно засміявся, не зводячи очей з Гонзалеса.
— Звичайно не здаватися я прийшов, — сказав він. — Я прийшов у справі, сеньйоре.
— У справі? — запитав Гонзалес.
— Чотири дні тому, сеньйоре, ви жорстоко побили тубільця, що розгнівав вас. Це сталося на дорозі між Реіна де Лос-Анджелес і місією в Сан-Габріель.
— То був мерзенний пес, що став мені впоперек шляху. А вам що до того, мій прекрасний розбійнику з великої дороги?
— Я друг пригноблених, сеньйоре, і прийшов, щоб покарати вас.
— Прийшов, щоб покарати мене, дурню! Ви покарати мене?! Я помру зо сміху, перш ніж простромлю вас наскрізь! Можете вважати себе мертвим, сеньйоре Зорро! Його превосходительство запропонував чудову ціну за ваш труп! Якщо ви людина віруюча, то прочитайте свої молитви! Я не хочу, щоб говорили, начебто я убив людину, не давши їй часу покаятися в гріхах. Даю вам час ста ударів серця.
Читать дальше