Карел Фабіан - Чорний вовк

Отже, коли б у Франека й знайшли рушницю, то просто б конфіскували, ну й заплатив би штраф. Навіть до в’язниці б не посадили, бо лісоруби зараз потрібні.

І все ж так ретельно обміркований план був під загрозою. «Певно, я сам кудись подів її», — подумав Франек і почав перебирати в пам’яті минулі дні. Останнім часом він так пив, що тепер нічого не міг пригадати. Та все ж раптом згадав про старий дуб.

Це сталося в той день, коли вперше утік Вовк.

Тепер Франек остаточно пригадав, де той дуб. Триста метрів од кам’янистого шляху. Поблизу кордону. Це надзвичайно важливо: біля кордону. Трохи турбувала думка — там неподалік спостережна вежа. Та коли буде сильний вітер, пострілу ніхто не почує.

— Добре місце я вибрав, — похвалив себе лісоруб.

Штуцер Лонг Райфл, калібром 5,6 міліметра, загорнутий у целофан, повністю заряджений, захований у дуплистому дереві. Постріл з нього схожий на тріск переламаної гілки. Свинцева куля на кілометр убиває косулю. Зрозуміло, чому з цієї рушниці у нас заборонено стріляти.

А той дуб росте недалеко від дороги. І нікому, хто випадково йтиме повз нього, не спаде на думку, що там всередині сховано таку штуку. Та й хто там ходитиме так близько від кордону? «Цей провідник дістане звання єфрейтора, і, можливо, його нагородять», — сказав тоді капітан.

Поки не назвали ім’я провідника, він ненавидів їх усіх однаково. Тепер ця ненависть зосередилась на одному. На безпосередньому винуватцеві.

— Сквитаємося, — бурмотів Франек. — Ти вбив її, хоч не повинен був цього робити. Так сказав сам капітан. Тепер я розплачуся за неї.

Франек знав, що кілька разів на тиждень новоспечений єфрейтор ходить до найближчого села і або сидить там у шинку, або їде до міста, якщо хтось підвезе його на мотоциклі. І повертається десь опівночі.

Та Франека не цікавила ніч. Вночі небезпечніше. Спостережна вежа за якихось двісті метрів від цього місця. І нічого не значить, що на ній немає прожекторів. До того ж північ — надто пізній час для втомленого тіла і мозку.

Сьогодні опівдні Франек, як звичайно, повернувся з роботи. Цілий тиждень лісоруби кінчали роботу раніше — інша бригада не встигала вивозити дрова. До того ж це був останній тиждень місяця. Плац вони виконали і не хотіли, щоб у лісовому. управлінні хтось звернув увагу на їхні аж надто високі виробітки. Прийдуть нормувальники і почнуть підвищувати норми. Спробували б вони цю роботу! Але то вже інша розмова.

Коли Франек повернувся з роботи, Вовк лежав біля дровітні і важко дихав.

— Тікаєш, але повертаєшся, — задоволено пробурмотів Франек і розчинив ногою масивні двері. — Лізь!

Вовк виліз з-під перевернутих саней і проліз у двері. Він чекав удару, але удару не було. Хазяїн був настроєний сумирно. І Вовк нерішуче переступив поріг. Все це було дуже складно. Пес виховувався між людьми і тільки раз спробував утекти від них. Це сталося тієї ночі, коли він проліз крізь дроти. А потім Ліза, а за нею й люди поламали йому всі плани.

Вовк не міг жити без людей, але не вірив тим, що ходили в формі, бо вони вже раз замахнулися на його життя. Людей у формах Вовк не любив інстинктивно — він не вмів розрізняти уніформи. Тільки пам’ятав, що поки жив у якомусь маєтку по той бік кордону — йому жилось непогано. З того ж часу, коли його, дворічного, купили ті люди в непромокальних плащах для служби на кордоні, він спізнав нашийника, голод і нагайки.

До цього ж патлатого, пропахлого потом і дичиною тирана він повернувся з іншої причини.

Вовк чекав нагоди помститися. Він не готувався до помсти, не обмірковував її, ні, то був просто інстинкт.

Пес перейняв гірку спадщину. Його батька бив селянин, теж хазяїн, але батько не втік від нього. І батька його батька теж били. Вони були собаками, що слухались людського слова.

— Тепер ти від мене не втечеш! — сказав Франек, але в його голосі не було злості. Він весь час плекав у своїй голові план, та не був ним задоволений. Цей дикий собака не грав ніякої ролі у плані, а Франек страшенно хотів знайти йому якусь роль.

Найпростіше було б нацькувати собаку на людину, щоб пес схопив її за горлянку — і кінець. Та поки що Франек не міг на це сподіватися. Йому здавалося, що вже не лишається часу видресирувати собаку для такого діла.

— Якщо ти і схопиш кого-небудь за горло зараз, то це буду я, — чесно визнавав Франек. — А хто знає, коли я навчу тебе кидатись на інших. — Він нахилився, відсунув засув на скрині і витяг залізний ланцюг. — Цього ти не перекусиш.