Карел Фабіан - Чорний вовк

Якусь мить вона безпорадно сиділа на місці.

— Коли вона викине таку штуку під час змагань — не бачити вам першого місця! — усміхнувся надпоручик. — Ви, певно, втратили до собаки підхід?

А Ліза в цю мить звернулась до Вовка. «Кличуть мене. Я мушу йти».

Вовк не відповів. Він намагався зрозуміти деякі речі. Вона його самка і мати його цуценят, і все ж вона не з ним. Ці люди — її хазяї, і Ліза не боїться їх. Коли вони кличуть, вона біжить до них як очманіла, але не з страху, а щоб своєю слухняністю принести їм радість.

Якийсь час пес ще біг поруч Лізи, і капітан схопив інструктора за плече.

— Що будемо робити, якщо Ліза приведе його сюди?

— Вона його не приведе, — понуро відповів інструктор. — А шкода.

— Але ж може привести, — сумнівався капітан. — А що тоді? Допоможеш мені умовити ветеринара?

— Тільки вона його не приведе, — повторив інструктор, який знав собак краще, ніж його начальник. — А якби й так — з Вовка ніколи б не вийшло хорошого службового собаки. Коли б він не такий забіяка, — мовив інструктор ще тихіше, — я б узяв його собі. З того часу, як здох Клауцік, я сумую за хорошим собакою.

Клауцік загинув, виконуючи свої службові обов’язки. Якось із застави утік молодий собака, і Клауціка послали, щоб привів його назад. Клауцік наздогнав того пса і вже вів по шосе на заставу. Дорогою весь час стежив за дурним собакою і не помітив, як ззаду на нього самого наскочив автомобіль з п’яним водієм…

Вовк раптом зупинився і пронизливо завив.

Ліза не обернулась. Повільною риссю бігла вперед. Ще три місяці тому мчала б до хазяїна як вихор. І єфрейтор Кучера це розумів. Але серце його було сповнене гніву на Єву, а Лізу він уже не любив, як раніше. Щось сталося з ним, він поступово ставав байдужим до всього. Не міг перебороти байдужості, хоч і знав, що без цього ніколи не буде хорошим провідником і взагалі хорошим солдатом.

Ось Ліза зупинилась і все ж таки повернулася до Вовка. «Ходім. Вони нічого тобі не зроблять!» «Я не боюся їх, — відповів він похмуро. — Гірших ніж мій — там, у халупі — не буває. Але я не люблю їх!»

Ліза сіла. Вона не розуміла, як можна не любити людей, бо змалку люди виховували її з великою любов’ю. Ніхто ніколи не зробив їй нічого лихого.

Єфрейтор Кучера почував, що в нього від злості й нервування трусяться пальці. Учора він знову багато пив і курив.

— Лізо! — різко крикнув він. Крикнув надто голосно, а це було зайве, бо вона б почула і його шепіт.

— Ніколи не зганяйте своєї злості на собаці, — почув Кучера ззаду тихі слова надпоручика. — Не перекладайте на тварину власної провини.

Якби це сталося з іншим провідником, уже б давно реготала вся застава. А тепер усі мовчали, пригнічено поглядаючи на Кучеру.

Вгорі, на першому поверсі, капітан звернувся до інструктора:

— З Кучерою і справді щось сталося. Він може зіпсувати собаку.

— Я б йому не рекомендував цього робити, — спохмурнів інструктор. — Через жінку… «Через жінку….» — подумав капітан. Він подивився вниз, на своїх прикордонників. Знав їх усіх на ім’я, знав удачу кожного, нахили, погані риси характеру, яких і кому треба позбутися. І всіх любив. «Ні, — похитав він головою, — через жінку я їх не покину…»

— Ліза біжить до Кучери без ніякої радості, — зазначив іще Стогончік. — А я думав, він буде на першому місці.

Саме в цю мить Ліза ніяк не могла вирішити, що ж їй робити далі. За неї вирішили її щенята. Вони чули людські голоси і знали: де люди, там є їжа і тепле приміщення. В цю мить вони найбільше думали про їжу, бо вже добре набігались. І тому помчали до застави, спотикаючись, розбиваючи носи, та все ж невтомно посуваючись вперед.

Ліза жалібно заскавучала. Чудовий, веселий ранок раптом змінився днем, повним суперечностей. «То я піду сама!» — озвалася вона до Вовка. «Я прийду», — відповів він.

Вовк сидів і дивився в долину, де були люди. Одне він тепер знав: Лізи вони не скривдять. І щенят теж. Але йому нема чого робити серед них.

Він ще раз подивився на старий будинок у лісі. Там з димаря ще курився дим. Вовк міг би не вертатися туди, якби не схотів. Та він вирішив повернутися, хоч і знав, яке пекло чекає там на нього. Це був особливий, упертий пес, який багато в чому був схожий на людину.

Ліза помалу бігла до застави.

Надпоручик Томічек сидів на межі і жував травинку. На хвилину скинув чоботи, щоб відпочили ноги.

— Ви ж самі бачите, що так далі тривати не може, — говорив він до єфрейтора Кучери, який замислено дивився в землю. — Ви і Краткий дістали підвищення. Обох нагороджено значками «Відмінний прикордонник». А чи ви й справді відмінні прикордонники?