Іван Щеголіхін - Троє в машині

— Що тепер, Танюшо, будемо робити?

— Наче не знаєте… Чого у мене питати? — Вона не підвела голови, не повернулась, сиділа, як воскова, дивилась на руки. — Вирішуйте самі…

— Я хотів разом з вами вирішити.

Вона ледве ворухнула плечем.

— Так вийшло, — спробував виправдатись Дьомін. — Адже були у вас якісь плани?

Вона не відповіла. Які тепер можуть бути плани, думай, Дьомін, що говориш.

— Жарений каже, зав'язати хотів. І одружитися з вами.

— Дурниці… Чим ще потішите?

— Прошу вибачення. Якось так вийшло, не все гладко.

Вона помовчала, про щось думаючи, й сказала:

— Мене дивує…

— Що вас дивує?

— Ви розмовляєте зі мною… наче я… Наче це не я, а хтось. Ви так зумисне? Прийом такий?

— Нормально розмовляю. Не прикидаюсь, мені здається, не лицемірю. Які тут можуть бути прийоми?

— Ви навіть із Жареним ввічливі.

— Погано вихований, — спробував Дьомін пожартувати і пошкодував — недоречно, невчасно. Вона зсунула брови. — Ніяких у мене прийомів, Таню. Я не обманював вас, я справді знаю про вас більше, ніж ви могли б подумати. І якщо повернутися в минуле…

Спокійного літнього дня 1970 року вкладник Д. йшов до ощадної каси помер двадцять чотири, що на вулиці Гоголя біля воєнторгу. Ходив він туди вже третій рік, раз на місяць після одержання пенсії. І приурочував свій візит до перерви. Коли в ощадкасі вже порожньо, не треба стояти в черзі, і ніхто не бачить, як вкладник Д. вносить всього-на-всього десять карбованців. Зате регулярно. Десять та десять та ще десять і так уже третій рік — проста арифметика.

Він уже знав і контролера Олену Іванівну, молоду та насмішкувату, і касира Ніну Іванівну, трохи старшу і теж насмішкувату. Обидві Іванівни звали його Тютількою. Д. приходив рівно за п'ятнадцять до другої і говорив не то виправдовуючись, не то підкреслюючи свою акуратність: «Я завжди тютілька в тютільку».

Сьогодні він ішов до ощадкаси з десятьма карбованцями і поспішав, оскільки зустрів «по дорозі іншого пенсіонера, вони хвилин п'ять поговорили на тему, кому і як допомагають діти. Зійшлись на тому, що поки ідо — ніяк, що є ще порох у порохівницях і що вони самі допомагають дітям.

Д. поспішав, підходячи до ощадкаси, було вже без двоїти, вони могли замкнути, а чекати Д. по міг. Після перерви завжди набиваються вкладники, не протовчешся, по поговориш та й настрій собі ненароком зіпсуєш. Він ще раз поглянув на годинника, подивився на двері — невже замкнена? — але двері відчинились і вийшов молодий чолов'яга з портфелем. Отже, ще не пізно. Д. прискорив крок, піднявся на три сходинки й побачив на дверях нову табличку з чорними літерами «Зачинено». Як, одначе, шкода, день пропав. Потягнути за ручку дверей він не наважився — незручно, постояв у роздумі і повернувся на тісному ґаночку, щоб піти. Але тут двері самі відчинились, і вийшов ще один вкладник, швидко вийшов, наче його попросили звідти, швидко і так необачно, що ледве не збив Д. з ґаночка. Двері залишились відімкнутими, і Тютілька полегшено зітхнув. Переступив поріг. Старанно причинив двері. Глянув за стойку і почув крик: «А-а-а!»

Д. прожив шістдесят три роки і ніколи ще такого зойку не чув. Він застиг біля дверей, сторопів. Лише на мить, як йому здалось. А Олена Іванівна, контролер, молодша віком, стояла далеко від стойки, коло самої стіни, і показувала на порожнє місце касира.

— Дзвоніть! — кричала вона. — Дзвоніть!

Хвилини, мабуть, через три вкладник Д. зміг отямитися від першого крику, відірвався од дверей, підійшов до стойки і побачив на підлозі Ніну Іванівну. З-під її голови текла кров. Тут він знову сторопів і знову на якусь мить, як йому здалось, а Олена Іванівна кричала одне й те ж:

— Дзвоніть! Дзвоніть!..

Вона була шокована. До телефону на столі Д. не міг потягнутись, а пройти за стойку заборонено, там святая святих. Та й куди дзвонити? Тому Д. вибіг на ґанок і почав кричати направо й наліво:

— Товариші! Громадяни! Допоможіть! Сюди, сюди! Жінці погано!

Люди збиралися швидко. Набились у приміщення, і товпилися коло дверей. «Що таке?.. Що трапилось?» Припала «швидка». І лише після того, як Олені Іванівні дали понюхати ватку й натерли скроні, вона отямилася. Виявляється, пограбування, вбивство. А всі й так одразу зрозуміли, що пограбування, що вбивство.

Вкладник Д. так і не вніс у той день своїх десяти карбованців, хоч пробув у ощадкасі до самого вечора. А з вечора до пізньої ночі він дзвонив своїм найближчим друзям та знайомим, дзвонив і розповідав, як став свідком пограбування, як приїхала міліція і він давав показання, як приїхав чоловік Ніни Іванівни, водій, а з школи прибігли трійко її дітей, двоє дівчаток та хлопчик. Та чого тільки він там не натерпівся!