— Будував я й залізниці, був і помічником капітана, маю навіть диплом капітана… А з якого ти роду-племені — грек чи румун, бо я й досі не знаю? По-нашому говориш, ніби народився в Румунії…
— Він грек, пане, з-під Пірея, — підскочив Нікола, другий стерновий.
Герасім похнюпив голову і засоромився, мов дитина.
— Ви йдете з нами, чи я неправильно зрозумів? — спитав він по якімсь часі.
— Ні, ти зрозумів правильно. Піду з вами до Стамбула або до Пірея, буде видно… Я хочу придбати корабель…
Почувши це, Герасім спитав, бо серце старого морехода загорілося:
— І куди ви думаєте йти? Скільки морів проорете?
— Багато!.. — відповів Антон Лупан.
— Пане, — правив своєї стерновий, — я спитав не тому, щоб спитати. Ви ще добре не знаєте мене, але прошу вірити мені, бо я не базікало. Тож подумав: може, вам потрібен стерновий.
Антон окинув його довгим поглядом і сказав:
— Звісно, потрібен буде, і якщо ти згодний, то кращого мені й шукати не треба. Тільки б знайти корабля для такого керманича!.. А де зараз Панаїт?
— Брат мій?.. Царство йому небесне! Замучили пірати рік тому.
— Шкода! Дуже порядний чоловік був…
Увечері другого дня «Пенелопа» прибула до Тулчі, а наступного дня вітер перемінився на західний, і завдяки йому корабель кіра Яні в полудень підійшов до Суліни.
Упродовж двох днів подорожі пасажир доскіпливо оглядав судно оком знавця і дійшов висновку, що «Пенелопа» — не те, що йому треба.
Справді, корабель за формою був не дуже вдалий, борти подекуди прогнили або запліснявіли, цим судном ще можна було перевозити на недалекі відстані якісь вантажі, але воно геть не годилося для важчих випроб.
Наш подорожній замислився, втупившись у дельту Дунаю, пейзаж якої на десятки кілометрів складався лише з чотирьох елементів величезного каталога природи: комиш, верболіз, небо й вода. По якімсь часі далеко попереду виглянули кілька білих хатинок, сірі дерев'яні склади, вишикувані в одну лінію щогли…
Годиною пізніше «Пенелопа» пришвартувалась у Суліиі між двома грецькими суднами, які прийшли сюди з моря й тепер чекали попутного вітру, щоб вирушити на Бреїлу.
Тільки-но «Пенелопа» пришвартувалась, екіпаж зійшов на берег і подався до обох кораблів побачитися з земляками й дізнатися новини. Капітани сиділи на пристані під навісом одного закладу, що правив водночас і за корчму, і за кав'ярню, і за чайну. Ясна річ, кір Яні теж пішов туди і, після взаємних вітань та обіймів, присів до їхнього столу, радий, що знайшов куточок батьківщини.
Була четверта година по обіді. Весняне сонце вже відміряло добрячий шмат своєї небесної дороги і хилилося до заходу на зарослому комишами овиді. Вітер поволі стих, ніби задрімав, але для тих, хто знав його закони й відчував його таїни, було ясно, що на морі невдовзі загуляє зюйд-вест, тобто найнесприятливіший вітер для того, щоб іти на Стамбул.
Навіть нічого не спитавши кіра Яні, Антон Лупан зрозумів, що сьогодні вони не вирушать. Але це ніскілечки його не засмутило; він навіть зрадів, що вони затримаються. У цьому й полягала перевага мандрівки вутлим суденцем перед класним кораблем, який і часу не марнував би для заходу в маленький порт.
Ще на початку зими Антон думав навідатись до Суліни, бо написав багато листів капітанові порту з проханням дещо з'ясувати, але не одержав відповіді. А зараз він може сам пошукати тут сліди П'єра Ваяна.
— Пане, — сказав Ієремія — оскільки він ходив по морях, то теж трохи розумівся на вітрах. — Видно, сьогодні ми не вирушимо. То я пішов би провідати свого двоюрідного брата Хараламба.
— Іди, тільки ввечері неодмінно повернись. Бо брат ще вплутає тебе в яке-небудь сватання.
— Та ні ж бо! Йому зараз не до одружування. Він, мабуть, принишк, аби його не знайшов якийсь вивідник водовоза.
Антон Лупан подався до капітанської контори. Жінка, яка смажила під дірявим навісом бичків, сказала, що капітан порту буде лише завтра, бо пішов полювати качок… Капітан буде завтра, під обід, а «Пенелопа» має вийти на світанку!
Куди піти, кого спитати, коли на пристані тільки чужоземні моряки?
Над заростями комишів на сході височіла самотня вежа маленького маяка. Там має хтось бути.
Антон попрямував туди. В обличчя дихав вологий і солоний морський вітерець, чулося, як на пісок накочуються хвилі, долинаючи з-за стіни комишів віддаленим рокотом, приглушеним, лагідним і завше хвилюючим — його моряки часто плутають із рокотом власних душ. За кількасот метрів від води до самісіньких комишів підходили піски, відкриваючи широке й довге узбережжя з дюнами, порослими бур'янами й пирієм, що тяглися аж до горизонту.
Читать дальше