Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— А ви куди?

— До магазину сходжу. Хочу купити дітворі сорочки. Куди я подіну свої гроші, з собою в домовину заберу чи що? Правду кажу, товаришу сержант?

— Так точно, товаришу полковник!

… Діти, виявляється, не знали, що я перукар. Спершу вони не погоджувалися стригтись, коверзували: за вушка-лопушки свої боялись. Та коли я сказав, що той, хто не пострижеться, не піде в цирк, усі забажали перенести операцію першими.

— Дядечку, а ви працюєте перукарем? — поцікавився Батир.

— Так, я працюю перукарем.

— Дядечку, а ви вмієте фарбувати волосся? — спитав Батир.

— Умію.

— Пофарбуйте тоді моє волосся в чорний колір.

— Навіщо це тобі?

— Всі мене рудим дражнять.

— Хто тебе дражнитиме, тому відріжу вуха. Найгострішою бритвою! — пригрозив я.

— Обидва вуха?

— Обидва.

Моя тверда обіцянка, напевно, так утішила Батира, що він терпляче сидів, хоч мої заіржавілі від безробіття ножиці висмикували з його кучми цілі пасма волосся.

За годину я надав головам граченят належного вигляду. Тим часом і Салімджан-ака повернувся з покупками. Бачили б ви, як зраділи діти обновам! Я, мабуть, не зможу описати, що вони виробляли. А Бахрам-безштанько затис під пахвою штани, що їх приніс Салімджан-ака, і почав підстрибувати на місці, як м'ячик.

— Ти чого не надіваєш своїх штанів? — запитав я суворо.

— А якщо я їх надіну й коли треба буде, не зможу одстебнути ґудзики, то штанці будуть знову мокрі, — пояснив Бахрам, ладен піти в цирк у своєму натуральному вигляді.

Нарешті вирушили в дорогу. Я сів за кермо, полковник — поруч зі мною, а семеро граченят розташувалися на задньому сидінні. Одного, найдорослішого, поклали в багажник. Точніше, він сам зажадав це місце, що, як я зрозумів, було його законне: років зо два тому в цьому багажнику він їздив у гори по тюльпани.

Коли виїхали на дорогу, мені чомусь стало дуже й дуже весело й радісно. Чи то було приємно, що їду ось у машині поруч з людиною, яку всі міліціонери міста звуть не інакше, як учителем, наставником, а чи подіяло щебетання цих граченят, не знаю; у всякому разі мене переповнювала радість, гордість і ще якісь подібні приємні почуття.

— А діти вміють співати? — гукнув я, обертаючись назад.

— Не вміємо, — призналися вони чесно. — Зате знаємо вірші!

— Давайте, шпарте!

— «Вчіться на відмінно!

— Мудрими будьте!

— Казав нам завжди!

— Дідусь Ленін!» — стали вигукувати діти кожне по рядку. Так ми їхали і їхали, але раптом машина подала якийсь звук, схожий на ридання, посмикалася і стала посеред дороги. Хвилин п'ять лащив я підбором стартер — дарма! Потім вирішив, що, можливо, немає подачі бензину — перевірив карбюратор. Але тут був цілковитий порядок. А може, немає іскри? Бобіна теж працювала нормально, подавала струм. Салімджан-ака виліз з машини, поштурхав колеса, поторкав буфер, знизав плечима: «Та наче все гаразд!»

— Мабуть, акумулятори сіли. Доведеться штовхати, — запропонував я. Полковник підтримав. Дітвора обліпила машину, як мухи шмат хліба, намазаного медом. «Москвичок» рушив чи не швидше, ніж умів їхати на моторі, що зараз, проте, як і раніше, не бажав подати ані звуку. Ми вирішили, що Салімджан-ака з дітворою дістануться до цирку на якійсь попутній, а я підремонтую машину й поїду слідом.

Помучившись з півгодини, я покликав на підмогу шоферів, що проїжджали мимо. Оглянувши мою машину, вони, як змовилися, казали тільки одне: «Давно пора цю гарбу здати в брухт!» і без жалю покидали мене з моїм мучителем. Довелося гнати «Москвича» назад.

Відбуксирувати нас додому погодився за три карбованці арбакеш, який розвозив по місту вугілля. Віслюк був здоровенний, умить домчав додому. Нудьгуючи від безділля, я заходився поливати троянди, замів у дворі. Тітонька Лутфі принесла велику миску машкічирі [10] Машкічирі — густий суп із рису й машу — азіатської квасолі. . Витьопавши його, я знову збадьорився. Я ж бо взагалі такий: попоїм добренько — і поганого настрою як не було! Насвистуючи, я снував по кімнатах.

Зупинився біля книжкової шафи. Може, почитати щось? Серед книг я знайшов товстий загальний зошит. Це були якісь чернетки Салімджана-ака. Знаю, негарно читати чужі нотатки без дозволу. Але хіба я чужий Салімджанові-ака? Я ж його прийомний син! Невже син не має права ознайомитися з нотатками батька?!

Я чув, що полковник пише книжку — пам'ятку для молодих міліціонерів. Рукопис цієї книжки я й тримав зараз у руках. Знайшовши місце, де було найменше виправлень і закреслень, почав читати.