Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Що станеться, коли він розкриє ящик? Дача вибухне? Дурниця! Після сьогоднішньої ями-пастки жодні вибухи Вадимові не страшні. Порушить він останню дідову волю? А якщо це воля не діда? Якщо це хтось інший накреслив? Та і який смисл ховати від людей Щось таким примітивним методом? Невже той, хто ховав, не відав, що сьогодні нікого подібними написами всерйоз не зупинити? Швидше навпаки. А якщо так — розкриваємо.

Вадим узяв ящик і потрусив його. Всередині щось застукало, наче упаковка велика була для цього “щось”.

А раптом там змія? Ні, дід рік тому помер, будь-яка змія давно здохла б без повітря і без їжі. А якщо балон із смертельним газом? То Вадим ящик збирається розкрити, а не балон. Якщо там балон, він його не чіпатиме.

Міркував так, а сам тихенько їхав на табуреті до шафи, де в діда стамески зберігалися. І як доїхав — наважився. Поклав ящик на столярний верстат, взяв у ліву руку стамеску з тонким сталевим полотном, у праву — молоток, приклав вістря інструмента до клеєного шва на ящику, тукнув молотком. Стінка — чи кришка? — несподівано легко відійшла, Вадим відклав молоток і, орудуючи однією стамескою, розкрив ящик. Всередині лежала флейта.

Дивно, подумав Вадим. У чому небезпека? Звичайна флейта, явно старовинна, твердого вишневого дерева, покрита темним лаком, що місцями потріскався, — вона здавалася такою ж безпечною, як і білувата гітара фабрики Луначарського, звична семиструнна душка. На дідовому місці Вадим замінив би цю флейту в ящику із страшним написом — ну, скажімо, пістолетом Макарова: все-таки пугач, можна ночами поодиноких перехожих грабувати, небезпека навіч. Але чомусь не без містичного — хоча і не дуже явного! — страху Вадим узяв флейту, провів пальцями по її теплому тілу. Воно і насправді, здавалося, берегло тепло рук, що тримали її сто, двісті чи триста років тому. Як вона потрапила до діда? Хтось приніс відремонтувати? Судячи із скрипок, дід не нехтував і музичними інструментами: лагодив їх чи настроював. Та все ж: чому небезпека? Камуфляжний напис, вирішив Вадим. Схоже, флейта ця — досить цінна річ, як скрипка Страдіварі чи Гварнері, і дід заховав її від сторонніх очей і рук, які могли прийняти її за звичайну дудочку.

Якби Вадим був музикантом-духовиком, перевірив би свою здогадку, спробував би вишневу флейту, зіграв би який-небудь полонез чи менует — що флейті грати належало? Та ось біда: не мав він музичного слуху, слон йому на вухо наступив, “чижика-пижика” до ладу проспівати не міг, й для нього ця флейта і була якраз звичайною дудочкою.

Приклав до губів, дунув: тонкий, ледь хриплуватий звук поплив по кімнаті, вдарився об дерев’яні стіни, заглух, мов у ваті.

Гра на флейті вимагала простору. Якщо вже не зали з високим склепінням, з кам’яними холодними стінами — рицарський варіант, пажесько-королівський! — то принаймні широкого вільного поля, прозорого гайочка на пагорбі, де звук флейти стане плести серед беріз — чи краще в’язів — тонке і принадне павутиння мелодії — варіант пастушачо-пейзанський, у стилі Ватто. Вадимові всерйоз захотілося зіграти на флейті, вірніше — подудіти в неї. Чи безсонна, бездарно проведена ніч була причиною його ліричного настрою, чи ще що-небудь, але, прихопивши флейту, він спустився вниз, вийшов з будинку в прохолодний, мокрий від роси ранок. Шоста година, сонце вже встало, але не встигло ще зігріти повітря і висушити траву, і Вадим ішов по холодній росі, щулився від ознобу і насолоди. Кажуть, ранкова роса робить людину молодшою, красивішою і здоровшою — варто тільки вмитися нею, омочити тіло, не боячись застуди, ангіни чи запалення легенів.

Вадим не боявся. Навмисне загрібаючи траву босими ступнями, як ковзаняр чи лижник, він дійшов до огорожі, зайняв позу, яку мав на увазі, коли уявляв флейтистів — адже живцем він їх не бачив! — і заграв, замружившись. Він зараз не думав про те, що збудить усе селище, що сусіди, які прокинуться до світанку, віддадуть його анафемі, а то і в міліцію відведуть. Він грав, забувши про все, він зараз не був художником, членом МВСХа Вадимом Тавровим, але перетворився на музиканта без імені і без звання, без роду і племені, в юного флейтиста з довгими, до плечей, кучерями, в оксамитовому колеті, у різноколірних панчохах, у береті з пером і в срібних черевиках з золотими пряжками. “Это било у моря, где ажурная пена, где встречается редко городской экипаж…”

Найдивніше (це чомусь зовсім не дивувало Вадима), — він, як йому чулося, саме грав, а не дудів безглуздо, що треба було чекати від людини, яка не тримала в руках нічого складнішого за піонерське горно. Він грав, легко перебирав пальцями, і тиха, як і досі, ледь хриплувата (стара, мабуть, флейта, не встиг її дід настроїти) мелодія линула над полем, і над лісом, і над вулицею, забиралася у відчинені вікна будинків, жила в тісних і жарких від нічного дихання спальнях, закрадаючись у передсвітанкові теплі сни, але нікого, напевне, не могла розбудити — такою, повторюємо, тихою була, вкрадливою, ніжною. І, можливо, тільки ледь-ледь змінила вона ці сни, пофарбувала їх у яскраві і радісні кольори, додала сонця і світла, і, як не дивно, міцності додала усім тим, кому не призначалася. А кому призначалася…