Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Вони все ще сміялися, їм було весело — дотепним хлопцям. Вони не припинили сміятися навіть тоді, коли Ледньов поволі витягнув руку, подовжену тонким наганним дулом, коли, напружившись, натиснув спусковий курок. І гримнуло в руці, спалахнуло коротке полум’я, і обірвав сміх один із срібних орлів, безглуздо, немов здаючись, підкинув до неба руки і впав на спину.

І вдруге гримнув наган, майже відразу ж, без перерви, лише крутнувся барабан на одну восьму свого діаметра, і друга куля дістала другого хлопця.

Старик Ледньов не брехав. Він дуже добре стріляв, необразливий дуелянт, влучний винищувач ад’ютантських аксельбантів. Він мав тверду руку, як заведено писати, і точне око. Але молодість зреагувала швидше. І третій офіцерик, вже не посміхаючись, але вишкіривши у беззвучному вигуку рот, вихопив з кобури воронований браунінг і випередив третій постріл професора. Він стріляв ще й ще раз, розстріляв усю обойму. Навіть мертвий старик Ледньов здавався йому страшним.

Ігор, безсилий що-небудь зробити, гарячково зітхнув і відчув, що не може дихати — як тоді, на Кутузовці, після удару під груди. Він присів навпочіпки — теж, як тоді,— намагався вдихнути, втиснути у себе гаряче і тверде повітря — і не міг, не міг, і сльози текли по щоках, залишаючи на них брудні сіруваті доріжки…

І тоді він утік з минулого.

Він тікав з минулого, тому що воно закінчилося для нього разом з загибеллю Пелікана і професора. Особливо професора, до якого звик, притерся. Полюбив. Більше ніщо не зв’язувало його з часом, що він його сам собі обрав, сам вигадав, сам вибудував — з події, як з цеглини. Саме так — вигадав, бо ж брешуть фантасти, як хочеться їм, як мріється, що минуле, сучасне і майбутнє існує водночас, що є координати часу, як і є координати місця. Брешуть вони, що річка часу тече, непоспішлива і повна, вбирає у себе водоверті і мілини, і, пройшовши по березі вверх по річці, можна ввійти у минуле, зануритися в його холодну глибину, всією шкірою відчути його течію. І повернутися назад, вірніше — вперед, ближче до русла, якщо воно є у цієї річки.

Нісенітниця все це, любі фантасти! Немає жодної річки часу! Та й де вона, по-вашому, тече, на якому плоскогір’ї, по яких долинах-пустелях, між якими горами? Задумалися? Отож-бо…

Але минуле існує! Минуле, пройдене нами, нами зроблене і нами зруйноване, завойоване і збудоване. Все, що було, — чи погане, добре, чи щасливе, гірке! — не закреслити, не переписати, якби того часом не бажалося. Воно завжди з нами — наше минуле, збережене пам’яттю мільярдів людей, які жили до нас, співали, кохали, боролися, будували. Вона живе у нас — їхня довга пам’ять, і поки існуємо ми — існують вони. Часом такими, якими були й насправді. Частіше такими, якими ми їх згадуємо. Саме так: згадуємо. Бо нашу пам’ять також з рахунків не треба скидати, а вона примхлива, ой, яка примхлива…

Пригадалося Ігореві, читав він книгу, перекладний роман про мандрівника в минулі роки. І не було у тій книзі ніякої машини часу, ніякого хитромудрого механізму для плавання по горезвісній річці. Просто герой роману силою своєї уяви ставив себе в той далекий рік, який обрав я з численної вервечки минулих літ, і саме уява і стала надійною машиною часу.

Отак: машина — у нас самих!..

Інша справа, що той герой — як і автор, що його написав, — не заперечував існування річки, вірив, що в координати часу крива історії вписана постійно: від нуля і до безмежності, до лежачої вісімки. Але забули вони, згадавши слово “уява”, що вона завжди керує реальністю, змішує її, перелопачує, і чим яскравіша вона, чим тонкіша, тим захоплююча створена нею реальність, тим, якщо хочете, нереальніша. І все-таки вона — реальність! Тому що уява і пам’ять ходять поруч. Чи своя, чи чужа пам’ять — немає значення!

Минуле, в яке подорожував Ігор, було до найменших дрібниць схоже на реальне, що склалося, можливо, в дійсності на початку осені вісімнадцятого року. Але, породжене пам’яттю, воно було відкориговане уявою. А уяви Ігореві не позичати…

Та дивна річ! Воно, це минуле, само себе коригувало, виходило з покори, жило за своїми законами — законами часу, а отже, і було реальним.

Парадокс! Нереальне реальне, а реальне нереальне…

Що було, що вигадали — яка, до дідька, різниця, якщо на бруківці вилизаної панської вулички лишилися лежати дві близькі Ігореві людини, яких його уява хотіла бачити живими! Чия це, скажіть, примха, що вони загинули? І чи примха взагалі? А може, це і є життя, яке не підправити жодною уявою?..