Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Останнє повідомлення Ігореві зовсім не сподобалося. Кого попало — це значить, що і його, і Ледньова можуть схопити. Ледньов, скажімо, вивернеться: в нього документ справний, професорський, академічний, печатка з двоглавим орлом і коронами. А йому, Ігореві, що робити? Паспорта він з собою не носить, тримає вдома — разом з батьківськими. Та й до чого він тут — “червопошкіряиий”, з серпом і молотом?..

Вулицею Трьохсотліття дому Романових мчали верхові — по одному і малими загонами. Візників біля довгого будинку нині не видно. Заховалися? Поки дійшли до площі з фонтаном, Ігор страху натерпівся. А старикові Ледньову хоча б тобі що. І Ліда йде воркує:

— У нас в класі багатьом дівчатам офіцери подобаються. А мені, уявіть, зовсім ні. Якісь вони грубі, розв’язні, ніякого обходження. Звичайні олов’яні солдатики.

Дуже актуальна тема!

Тут старик Ледньов знову відхилився, вирішив поговорити з опасистою пикатою червонощокою тіткою, на вигляд торговкою, але з порожнім кошиком. Розпродала все, чи що? Знайшла час для торгівлі. Ледньов учепився в неї, як кліщ, почав з’ясовувати подробиці міського життя, торгівлі і наявності товарів на базарі, а Ігор вирішив: або пан, або пропав! Смикнув Ліду за рукав.

— Є справа. Тільки секрет!

Ліда раптово розквітла в буквальному розумінні слова: щоки запашіли, оченята загорілись.

— Який секрет, Ігорю?

— Берегти таємницю вмієте?

Вона дрібно й швидко перехрестилася.

— Христом богом клянусь.

Ігор роззирнувся довкола: чи не підслуховує, бува, хто? — але зробив це більше для Ліди, ніж для себе.

— Ви знаєте, де Кодашівська вулиця? — пошепки запитав він.

— Знаю, — пошепки відповіла Ліда. — Ось та — Світська, а праворуч від неї — Кодашівська. А навіщо вам?

— Треба. Ходімо.

— А Павло Миколайович?

— Йому — жодного слова.

Ліді це не сподобалося. Секрет секретом, але вона вихована в дусі поваги до старших! Інша справа, що вона не знала, як старші часом можуть заважати…

— Може, ми його все-таки попередимо?

— Тоді він ув’яжеться за нами, а там небезпечно.

Це вразило Ліду, і, вже не огинаючись, вона пішла за Ігорем, щохвилини, проте, озираючись. Професор був надзвичайно зайнятий бесідою з торговкою, він настільки захопився, що навіть тицяв їй пальцем у неосяжні груди, щось пояснюючи. Гадав, напевне, що перед ним — його університетський колега. Торговці подобалася роль колеги, вона співчутливо хитала головою, слухаючи Ледньова.

Всупереч побоюванням Ігоря ніхто на них не звертав уваги — ні раніше, коли вони втрьох ішли, ні тепер, коли відокремились од професора: Ігор з Лідою на вигляд — юні закохані, місцеві Ромео і Джульєтта, діти шанованих батьків. А Ледньов… Пащенко таких називав коротко: чайники. Хто, скажіть, запідозрить у чайнику підпалювача і бомбиста? Хіба що параноїк, який страждає манією переслідування. Чайник — посудина звичайна і безпечна…

Без пригод дійшли до Кодашівської. Там довелося запитати, де будинок Ігнатьєва. їм пояснили. Будинок виявився солідним за розмірами: триповерховий, цегляний, з двома під’їздами. Типовий прибутковий будинок.

Ігор сказав:

— Постійте тут і дивіться в чотири ока.

— На що дивитись, Ігорю? — вже ставлячи запитання, Ліда уважно дивилась на Ігоря. Вона знову була закохана в нього, бо ж поет, та ще й оточений ореолом таємниці, весь загруз в правила конспірації,— це особлива людина. Не любити її неможливо.

На той момент Лідина закоханість була Ігореві дуже доречна.

— Якщо побачите когось підозрілого, удавайте, що ви гуляєте або чекаєте подругу.

— А як я дізнаюся, що це підозрілий?

— Дізнаєтеся. Підозрілого відразу видно. — Ігор не став пояснювати, та й що він міг пояснити? Нічогісінько! Він і сам не відав, як впізнати підозрілого…

— А ви? — Ліда не відставала.

— Я — у будинок. Чекайте.

— Бережіть себе.

Остання фраза — з якогось роману. Може, її промовила якась прекрасна дама своєму коханому, який збирався в черговий хрестовий похід. Чи ще кудись.

— Побережу, — пообіцяв Ігор і ввійшов у під’їзд.

Тут було тихо і прохолодно, навіть холодно, як в будь-якому під’їзді-колодязі в старих московських, ще дореволюційної побудови будинках. Ігор, траплялось, бував у них: там мешкали і його знайомі, і знайомі його батьків. У будь-яку спеку такі під’їзди, як термоси, зберігали цегляну прохолоду, і секрет прохолоди — ось секрет, а не те, що Ліді обіцяно! — був назавжди втрачений у час швидкісного великоблочного та великопанельного будівництва. Смерділо кішками. Неширокі, але солідні сходи — певне, з мармуру — вели догори, обмежовані ліворуч стіною з облупленою штукатуркою, але без звичних Ігореві написів кольоровою крейдою, а праворуч — чавунними гратчастими поручнями. Вниз, до підвалу чи до півпідвалу, також вели сходи, але значно вужчі і простіші. Хлопчина, який повідомив учора про будинок Ігнатьєва і не пояснив, де саме шукати дядька Матвія, ставив у скрутне становище. З одного боку, запитувати боязко: а раптом дядько Матвій також нелегал? Чи ще хто-небудь? Не накликати б біди на нього. І на себе… З іншого боку, у кого ж запитувати, адже не підеш по квартирах?