— Та ні, ненадовго. На великій перерві за теплицею!
— Домовились!
Поки йшли до теплиці, мовчали. Ігор не хотів вести теревені, а Пащенко, певне, розуміючи стан друга, не ліз поперед батька в пекло.
Сіли за теплицею на складені шкільним завгоспом дошки — двадцять хвилин свободи попереду.
— Що сталося, Ігорю?
Не став приховувати, все виклав. І про Настю, і про хлопців, і про свої незрозумілі страхи. Глянув на годинника, виявилося, що на все це десяти хвилин вистачило. А думав — моторошна історія, за годину її не викладеш…
І Пащенко до неї відповідно поставився.
— Не бачу особливих проблем, старий. Звичайні піжони, мамусині синки. Батечко в закордонці побував, привіз любимому отрокові ножика, а той тепер себе кумом королю почуває.— Повторив ще раз: — Не бачу проблем. Хочеш, я з тобою ввечері піду? Я вільний. На двох вони не полізуть.
Цільна людина Пащенко. Ні в чому проблем не вбачає. А коли і вбачає, то розв’язує їх залюбки. І правильно робить! Легко йому живеться. А Ігор щоразу в сумнівах плутається, не в силі розплутати. І всі вони не розв’язані, всі вони світового значення! Але тут приходить друг Валера і каже: плюнь, все — мура, живи прямо, не мучся.
Адже має він рацію, певне…
А Пащенко розвивав тему далі:
— По-перше, треба про цих дженджиків Насті сказати. Вона їх, безумовно, знає, хай має на увазі, коли вже розплодила собі таких кавалерів. І тебе цінуватиме більше: не злякався, мовляв, труднощів заради дами… Ти кажеш, вона на Кутузовці проживає? І Алик там… — Це його колега стрибун, друг-соперник. Все прагне познайомитися, та якось не виходить. В нього приятелів — цілий проспект.
— Навіщо мені його приятелі?
— Про всяк випадок. Зберемо товариство і налякаємо цих покидьків — до Окружної дороги поповзуть.
Це був вихід. Наполохати. Сила на силу. Закон Ньютона: на всяку дію існує протидія, хай вибачить вчитель фізики таке довільне трактування фізичної класики. Показати “цим покидькам”, як висловився Валера, ньютонівську правоту.
А самому обабіч стояти? Двоє б’ються — третій не заважай, старе дворове правило? Таким собі полководцем на гірці…
— Дякую, Валерко, навчив уму-розуму. Як варіант — приймаємо. На майбутнє. А поки що подивимося за розвитком подій.
— Сам підеш?
— Вгадав.
— А відлупцюють?
— Це точно, що відлупцюють?
— Звичайно. Запросто. Може, все-таки я з тобою?
Чудовий хлопець Валера, справжній друг!
— Дякую, Валеро, та сьогодні я піду сам.
— Ну гаразд, — засміявся. — Ввечері подзвони.
— Я, певне, пізно прийду.
— До дванадцятої, ти ж знаєш, я спати не лягаю. А пізніше ти не прийдеш, бо батьки хвилюватимуться.
Що правда, те правда. На тому й порішили, тим паче, що перерва закінчилася, дзвінок навіть сюди, у кінець подвір’я, долинув. Треба поспішати: математик не терпів запізнень…
І все-таки поки наважився подзвонити Насті, хвилин п’ятнадцять довкола телефону ходив. Виправдовував себе: мовляв, необхідно придумати конкретну пропозицію — як вечір провести. А насправді вагався з рішенням, бо ж дзвінок до Насті і був рішенням, після якого відступати пізно.
Як у воду з кручі: схопив трубку, набрав номер.
— Насте? Мене Ігорем звати…
І всі страхи, всі безглузді сумніви та побоювання здалися дрібними і вигаданими, коли почув трохи примхливе:
— Нарешті! Я вже й чекати втомилася…
— Настенько, я хочу тебе бачити! — Незчувся, як на “ти” її назвав.
І вона так само відповіла:
— Хочеш — приїжджай.
Наче маленький хробачок всередині прокинувся: заточило.
— Ти мені обіцяла — в кіно…
Страуси, осінні птахи…
— Давай, якщо хочеш. Куди?
— В “Росію”. А потім у кафе посидимо.
— Я буду біля Пушкіна через годину. Запланована програма розпочата як слід. Чим закінчиться?
Поки дивилися фільм, а потім сиділи в “Московському”, Ігор весь час намагався порівняти Настю з Лідою. Не тому, що Ліда йому сподобалася — нічого подібного, такої навіть і думки не було, — він перевіряв те миттєве враження, яке виникло в нього, коли Ліда вперше ввійшла до кімнати. Тоді він подумав, що вона дивовижно схожа на Настю. Потім зневірився в цьому. Тепер, сидячи за невеличким столиком кафе, просто у вічі дивився на Настю, як недавно Пеліканів хлопчак гонець — на нього самого, на Ігоря.
Настя навіть запитала, на якусь мить відірвавшись од морозива:
— Що ти у мені побачив?
Мало не бовкнув механічно: нічого не побачив. Та здогадався вчасно, що дослівний зміст пролунає образливо. Висварив себе за неуважність, сказав грубувато:
Читать дальше