Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Будинки на Польській вулиці маленькі: більше двох поверхів нема. Архітектура без надмірностей: стіна будинку, стіна паркана, стіна будинку, стіна паркана, в парканах — хвіртки, над хвіртками дерев’яні вінці. Де-не-де різьблені, де ні.

Щоправда, хвилин через п’ять почалися кам’яниці: видно, ближче до центру. Кам’яниці обмазані чимсь — штукатуркою, чи що? — двоповерхові. Ось хтось на даху бельведер примостив. А в іншого — не так: портик з колонами, чисто тобі Великий театр в мініатюрі. Є в місті багатії! А що в центрі буде?

З Польської вийшли на вулицю з пишною назвою — Трьохсотліття дому Романових.

— Наша центральна, — сказала Ліда.

Воно й видно. Крамниць багато. Ігор крутив головою, намагаючись нічого не пропустити. Ліда здивовано запитала:

— Вам подобається?

Є чому здивуватися: москвич, а в захваті від провінційної торгівлі. Ледве викрутився.

— Ми з Павлом Миколайовичем так давно в міста не заходили, що мені все по-новому уявляється.

Вулиця Трьохсотліття дому Романових була значно багатша за Польську, а тим паче за Губернаторську. По-перше, багатолюднішою. Ігор дуже й дуже дивувався, зустрічаючи досі поодиноких перехожих: то майстровий з дерев’яним ящиком на інструмент пройде, то якась дівчина прошмигне, подивиться скоса на Ігоря з Лідою. Навіть хлопчаків-всезнайок не було. Певне, побігли гратися десь у передмістя, на волю — десь неподалік від околиць.

Проте на Трьохсотліття в цей час місто гуляло. Біля похмурого довгого одноповерхового будинку — чи то манежу, чи то вокзалу? — стояли візники. Двохосьові прольотки з відкидним верхом, бородані — майже опереткові! — фурмани: в суконних, невизначеного кольору, брудних — яку це носило назву? — сіряках. Ось якийсь панок в синьому сюртуку вліз до прольотки, ляснув візника по спині. Той присвиснув, і кінь пішов вулицею — не скажеш, що поспішаючи. Ось ще візник проїхав; двоє офіцерів у прольотці. Комусь на тротуарі помахали білими рукавичками, засміялись. А ось пані під парасолькою, обличчя й не видно. Не Бродвєй, звичайно, але життя йде.

Будинки, безумовно, багаті. Здається, вони звуться прибутковими. Дво- і триповерхові, а там навіть і в чотири поверхи будинок бовваніє. Вітрини на весь перший поверх. Вивіска: “Універсальна торгівля А. І. Штольца”. Інакше — універмаг. Зрозуміло: горішні поверхи здаються під квартири, а внизу — магазини.

Ігор жадібно читав вивіски. Подумки, звичайно. “Залізні товари бр. Кустових”, “Булочна О.П.Тарутіна”, “Головні убори. Паризькі моделі. Лише в нас”, “Книжкова торгівля батька і сина Валецьких”. Ось куди б зайти, поритися б у книгах. Скільки там скарбів для бібліофіла… Не можна. Навіть якщо були б і гроші — а їх немає,— і то нічого не придбаєш: не перенести з часу в час…

“Кінотеатр “Одеон”. Нині й щоденно: жагуча драма з життя напівсвіту. За участю Віри Холодної та Івана Мозжухіна”.

— Ви дивилися?

— Що?.. А-а, кіно… Ні, не довелось.

— А я двічі дивилася. Таке захоплююче…

Дозвольте засумніватися. Показати б дівчині Ліді наййримітивніший широкоформатний фільм — який би ефект був?

— Уявляю, що сказала б Ганна Карлівна, якби побачила нас зараз. — Ліда зам’ялася, певне, уявила собі невідому Ганну Карлівну.

— Хто така Ганна Карлівна?

— Наша класна дама, — помовчала, певне борючись з собою, додала: — Індичка пихата… — І швиденько зиркнула на Ігоря: як він реагує? Чи, бува, не шокований?

Ігор скоріше був радий, аніж шокований. Жива нормальна дівчина. Симпатична, весела. До чого ж її вихованням добили, слово просте боїться сказати.

— Та ще й дурна, напевне, — Ігор зловтішно завернув гайку.

Засміялася.

— Ой, правильно! Справді дурна.

Так воно краще. Зовсім ожила вихованка Смольного. Вірніше, з цього… Як його… з Лялиного узвозу. Звучить простіше, аніж Смольний, але ж і містечко не Пітер.

Ігор дивився обабіч і ловив себе на дивній думці. Те, що він бачив у місті — будинки, вивіски, люди на вулиці, візники, — все здавалося знайомим, нічим не відрізнялося від того, що уявляв він, читаючи книжки, де дія відбувалась у подібних містечках. Не відрізнялося побачене і від скрупульозно вивірених декорацій численних фільмів, що їх дивився Ігор. Чужа пам’ять, що підказала місце дії, чітко змикалася з власною, хоча також добре надбаною — з тих самих книжок і фільмів, що означає все-таки — чужою. Ось чому містечко виглядало таким недійсним, картонно-фанерним, немов за фасадами будинків, за магазинним склом не було нічого, окрім будівельного мотлоху, залишеного декораторами. Ось чому і люди, що поспішали по тротуарах, жили не правдиво, а наче манекенним життям, і навіть розмов їхніх, навіть окремих реплік Ігор не чув: слух відключився чи просто не вбачав він, що, власне, ці люди мали промовляти — взагалі люди, натовп, так би мовити.