Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— А якщо зіпсується?

— Він ніколи не зіпсується, не хвилюйся.

Олександр Павлович нахилився і легко-легко, ледь торкнувшись губами, поцілував Наташу в щоку. Щока була теплою і все ж мокрою: хоч і не хотілося, а поплакала дівчинка, тільки непомітно, Олександр Павлович нічого не угледів.

— Прощавай! — І він, не оглядаючись, боячись, що Наташа покличе його, побіг через двір, вибіг з воріт на вулицю, побачив зелений вогник: — Таксі! — хряпнув дверцятами: — На Войковську, до греблі…

Заплющив очі. Серце стугоніло мов шалене: ось-ось вистрибне. І ніколи, ніколи ще не було йому так боляче і погано. Ніколи в житті він не мучився так від того, що всього-на-всього — ну дрібниця ж, звична річ! — обдурив жінку.

Та біль минув, бо ніколи нічого в Олександра Павловича довго не боліло. Хіба що поперек: але це професійна болячка, результат циркових протягів; до речі, й вона, ця болячка, про себе теж давно не нагадувала.

А якщо щось і лишилося, то відчуття незадоволення самим собою: розпустив рюмси, як молодик. Вирішено — то вирішено, емоції геть. Доречно згадати недавні слова Валерії про те, що у неї емоцій і неприємностей на службі — по зав’язку. В Олександра Павловича — також, і зайві, “сердечні”,— зовсім пі до чого.

А дівчинку він заспокоїв, дав їй могутню технічну іграшку — нехай сама нею користується. Олександр Павлович в цих іграх більше участі не бере: надто далеко, здається, діло зайшло.

І все було б чудово — не вперше Олександр Павлович з дамами серця, як мовиться, “зав’язував”, залишаючись тим часом з ними у найкращих взаєминах: він пишався цією своєю дипломатичною якістю, але ближче до вечора, коли Олександр Павлович відпочивав, морально готуючись до нудного нічного прогону, з’явилася Валерія. З’явилася без дзвінка, наче так і треба. Тільки запитала:

— Куди ти зник?

Олександр Павлович несподіваних відвідин не полюбляв, взагалі сюрпризів не терпів, вважав, що лише той сюрприз добрий, про який заздалегідь відомо. Але вигляду не подав, усадив Валерію в крісло, приніс каву, яку заварив перед її приходом.

— Справи, Леро… До прем’єри часу — кіт наплакав. І нічого не готове, хоч плач.

— Плачеш?

— Ридма ридаю.

— Можу хустинку позичити.

— Давно запасся.

Олександр Павлович добре розумів, що безглузда ця розмова лише прелюдія до чогось серйознішого, заради чого й прийшла Валерія, прийшла, не подзвонивши, заздалегідь не домовившись, як завжди у них це велося, бо відомо, вона це знала: якби подзвонила, то Олександр Павлович тисячу причин знайшов би, щоб зустріч не відбулася. Розумна жінка, дочка на неї схожа.

Валерія і насправді була розумна, вона не зволікала:

— Слухай, Сашенько, ти мене що, дурепою вважаєш?

— З чого ти взяла?

— Адже ти не випадково зник. Тож не бреши мені, будь ласка, я ж не школярка з кісками.

— Щодо кісок — це так… — Олександр Павлович не поспішаючи поставив чашку на стіл з коліщатками, на якому з кухні привіз каву, швидко прикинув про себе: брехати чи не брехати? Як і вранці, вирішив не брехати. — Ти права, Леро, не випадково.

— Отже, все?

Ось чого Олександр Павлович від неї не чекав, так це раптової пристрасті до з’ясування стосунків. Хоча якщо мати на увазі вплив “портсигара”…

— Леро, адже я не вважаю тебе дурною, ти знаєш. Хочеш, я нагадаю тобі твої слова — тоді, у машині?

— Значить, все-таки образився.

— Не образився, а взяв до уваги. І зрозумів, що ти маєш рацію. Повітряні замки — споруди неміцні і громіздкі. Жити в них не можна. Ще раз повторюю: ти права. Я готовий підписатися під кожним твоїм словом, яке ти сказала того вечора. І тим паче не розумію: з чого ти вирішила з’ясовувати стосунки? Це ж не в твоєму стилі.

— З’ясовувати стосунки? — Валерія підвелася. — Та ні, любий Сашко, я не за тим прийшла. — Вона взяла свою сумку, елегантну чорну шкіряну сумочку з багатьма кишеньками і відділеннями, з широким і довгим пояском — містку сумку ділової жінки, попорпалася у ній і викинула на стіл “портсигар” Олександра Павловича, подарований ним Наташі. — Що це таке?

Олександр Павлович посміхнувся.

— А ось забирати у дітей подарунки негарно, Лерочко. Чи як ти вважаєш?

— Ти мені не відповів на запитання,

Олександр Павлович поволі закипав. Зовні у нього це ніяк не проявлялося: він лише ставав спокійнішим, зовсім камінним — стримувався як міг, стежив за собою, а ще голос майже до шепотіння зводив.

Ось і тепер сказав тихо-тихо: