Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Їли, пили, Оля чаклункою не прикидалася, поводилася досить реалістично, з Антоном розмовляла, з жартів Валерія Васильовича сміялася, з Інною про ганчір’я поговорила, а коли прощалися, тещу Марфу Петрівну у щічку цмокнула: спасибі, мовляв, ви — справжня чаклунка, таке усе смачне було. Виходить, не боїться конкуренції, терпить поряд з собою інших чаклунок, навіть заохочує їх легкими поцілунками. Чи настільки впевнена у своїх силах, що не вірить у конкурентів — за таких не вважає?

І знову був дощ, чекання тролейбуса, тільки тепер вони стояли під однією парасолькою, під чорною парасолькою Дана, тісно притулившись одне до одного, бо інакше — на трохи більшій віддалі — зостатися сухим неможливо, ллє не тільки з неба, а й з парасольки.

Дивна річ: хоробра людина Дан, нахабний залицяльник, який ні за що не пропустив би щасливого моменту “дощового зближення”, стояв струнко, як школяр, що вперше проводжає дівчину. Щось зупиняло його від рішучих дій, змушувало знічуватися, двадцять п’ятим чуттям відчував, що не час тепер руки розпускати. Коля сказав би: не обломиться. А може, і “обломилось” би, але не міг Дан подолати незвичну скутість: що з ним сталося? Та що там руки: він з Олею досі на “ти” не перейшов, на брудершафт не випив, хоча сьогодні така можливість була. Ось Валерій Васильович через десять хвилин казав Ользі “ти” і вона йому відповідала тим же, а вже про Інну годі й казати.

Тісно їм було під однією парасолькою, тісно, дивно і солодко. Наче не було ні дощу, ні мокрого Садового кільця, ні машин, ні людей — двоє у цілому світі: дуже чужі і дуже близькі одне одному люди.

А на Самотьоці вона його все-таки висадила. Сказала:

— Ніяких проводжань. Інакше посваримося.

Самому під парасолькою — він її цього разу у тролейбусі не залишив — було набагато вільніше. Але як нудно. Мокро жити на світі квітневої вогкої пори.

Але ж розмова в них у тролейбусі виявилася загадковою, щоб не сказати більше. Вона запитала про його студійні успіхи, а він, не любитель плакатися, людина стримана, яка вміла і любила свої невдачі та болі переживати на самоті, не терпіла співчуття, він, сильний чоловік, несподівано почав скаржитися. Ні, навіть не скаржитися, просто кинув із сумом:

— Кепські справи. Не йде робота.

— Що не йде?

— Та ви цього не збагнете, треба довго пояснювати.

— А все ж?

— Жонглерів коли-небудь бачили?

— Вас бачу, — усміхнулась.

І він усміхнувся.

— Я маю на увазі — у манежі.

— Звичайно. Я бувала в цирку.

— Бували. Бездара я, Олю, мене навіть режисер мій за майстра не тримає, через обов’язок зі мною вовтузиться.

— А може, це вам здається?

— Якби ж то!

— Здається, здається. Ви, Дан, на мене не ображайтеся, але мені здається, ви дуже ледача людина.

— Точне спостереження.

— Не зрозуміли ви мене. Не працювати ви лінуєтесь, а повірити в себе. Звичка вас тримає: я ледачий, я бездара, куди мені до друга Колі. А якщо так, то навіщо старатися.

— Я стараюсь.

— Погано стараєтеся. За інерцією. Слухайте мене. Завтра ви прийдете на репетицію — тільки вірте мені, вірте, як лікареві чи сповідникові, інакше нічого не вийде! — прийдете на репетицію і все у вас вийде так, як вам хочеться, як ви можете, ви один можете, і ніхто інший, і так буде завжди, доки вірите ви, доки знаєте, що у вас є сили, є талант, є бажання, доки я з вами.

На одному подиху промовила як заклинання. Дан не сміявся, погано йому було, погано, як ніколи. Наче вивернули його, а назад не завернули чи не розвернули — дідько його знає, який тут префікс вжити!

— Доки ви зі мною…

— А я буду з вами, допоки потрібна вам.

І сам того не хотів, а сказав, вихопилося мимохіть звідкілясь із підсвідомості:

— Ви мені дуже потрібні, Олю.

— Я знаю, — просто відповіла вона. — Тому — я поряд.

Може, через те, що нудно було, він і не став наполягати: мовляв, проведу додому, бо як же інакше, адже надворі ніч, хуліганів довкола… Вийшов із тролейбуса і пішов додому.

А коли дістався своєї квартири, черевики були до краю у воді, штани до колін мокрі, коли вліз під гарячий душ, згадав: по-перше, не домовився про наступний дзвінок — ну та це вже нічого, тепер у нього є телефон, подзвонить Оля, а ось по-друге… “По-друге” здавалося набагато дивнішим: від кого вона про Колю дізналася? Він їй нічого про нього не казав, тим паче про його талант, про славу, про те, що почувається поряд з ним хлопчиком-початківцем, і не гнітить його це почуття, анітрохи не гнітить, але ніколи, ні на мить не забуває вій про це.