Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Дядько Гнат дуже просив доглянути Вовку, — додав Ігорьок і розплакався.

— Ну, чого ж ти плачеш? — Ожогін розгублено погладив хлопчика по голові.

Відпустивши Ігорка, Микита Родіонович розповів про все Андрію і схвильовано заходив по кімнаті. Передусім, мабуть, треба було з'ясувати подробиці.

— Піду до Ізволіна, — сказав він. — Подумаємо разом…

Андрій залишився сам. Рана його швидко загоювалась. Юргенс повірив розповіді про те, що Андрій був поранений біля самого будинку в ніч нальоту радянської авіації, і навіть тричі надсилав на квартиру лікаря-нім-ця, який робив Грязнову перев'язки.

Постоявши в роздумі біля вікна, Андрій повернувся до стола і розкрив зошити Микити Родіоновича з записами по радіо та розвідці. Треба було взяти себе в руки і підготуватися до занять.

Ізволіна вдома не було. Ожогіна зустріла Пелагія Стратонівна. Вона повідомила, що Денис Макарович щойно пішов до Заболотька.

— Нічого не сказав і пішов. І взагалі, сумний він сьогодні якийсь. Видно, що в нього клопіт серце крає, а мовчить. Мовчить і зітхає.

— Це вам, мабуть, здалося. Все йде добре, — спробував розвіяти підозри жінки Микита Родіонович. –

Радянська Армія визволила Ровно, Луцьк, Шепетівку, вісті радісні…

— Воно то так… — відповіла Пелагія Стратонівна і замовкла.

Ожогін уже зібрався йти, коли вона повідомила новини про Варвару Карпівну. Тряскіна одужує. Все книги читає та про Ожогіна питає: як там Микита Родіонович і чому він не прийде провідати її?

Ожогін подумав, що доведеться дійсно якось зайти до Варвари Карпівни і поговорити з нею.

Попрощавшись з Пелагією Стратонівною, Микита Родіонович поспішив до Заболотька.

Там були Тризна, Повелко, Заломін, мати і син Заболотьки. Гнат Несторович нерухомо лежав на великій лавці. У нього щойно був тяжкий приступ. Ганна Василівна витирала з підлоги кров.

Усіх мучило одне питання: що робити? Сховати Тризну в будинку Заболотька було неважко. Там, де є двоє, може поміститись і третій. Та це половина справи. Інша справа — як відвести загрозу від Леоніда Ізволіна, від радіостанції підпільників, сховища документів, зброї, вибухівки?

Ожогін висловив думку, що все залежатиме від того, як довго думають гестапівці сидіти в засаді:

— Вони чекатимуть Гната, — сказав Ізволін.

— Його вони не дочекаються, — додав Повелко.

— Дочекаються! — голосно промовив Гнат Несторович і, підвівшись, сів на лаві. — Дочекаються! Вислухайте мене спокійно, — сказав він і простягнув руку вперед, наче запобігаючи можливим запереченням.

Усі перезирнулися.

Тризна з півхвилини посидів мовчки, збираючись з думками, потім встав:

— Вихід є. Зараз я піду додому, і до ранку там від гестапівців і сліду не залишиться.

— Не розумію, — сказав Ожогін.

— Що ж тут незрозумілого! — з неприхованою досадою промовив Гнат Несторович. — Гестапівцям потрібний я, і я з'явлюсь.

Наступила гнітюча тиша. Всім було ясно, що, пожертвувавши собою, Тризна хоче врятувати Леоніда. Гітлерівці схоплять Гната Несторовича, зроблять, в найгіршому випадку, обшук у будинку і підуть.

— А ти подумав про те, хто тобі дозволить так зробити? — суворо спитав Денис Макарович. — За кого ж ти нас вважаєш?

— Я мушу так зробити, — швидко заговорив Гнат Несторович. — Ви, нарешті, самі повинні примусити мене це зробити. Я допустив помилку і мій обов'язок — виправити її. Мені недовго жити… Ви ж самі знаєте…

Він підійшов до стіни і, взявши з цвяха піджак та шарф, почав одягатись.

— Поки я і мої друзі живі, цього не буде! — різко сказав Денис Макарович і взяв Тризну за руку.

— Правильно, — підтримав Микита Родіонович. — Будемо шукати іншого виходу.

— І знайдемо його, — додав Повелко.

Гнат Несторович стояв, схиливши голову.

— Чекати немає часу, — заговорив він хрипко. — Катастрофа може статися кожної хвилини. Якщо не дозволите, я зроблю сам, як підказує совість. Я ж не брав у вас санкції вбивати Шпигуна…

— Це не доказ, — перервав його Микита Родіонович. — Можливо, що на твоєму місці і я, і будь-хто інший зробили б так само. Зараз про це судити важко.

— Не знаю… не знаю… — покрутив головою Тризна і тихо додав: — Я піду… Я вас розумію… добре розумію… Але іншого виходу нема, і ви його не знайдете. А якщо й знайдете, то буде пізно. Я думаю…

Він не закінчив речення. Піджак і шарф випали з рук. Горлом хлинула кров. Його підхопили під руки Ожогін і Повелко, але втримати не змогли. Тризна упав на коліна, затуливши руками, рот.