Георгій Брянцев - Таємні стежки

Вдосвіта у вікно до Дениса Макаровича хтось постукав — постукав тихо, одним пальцем. Ізволін прокинувся і, не рухаючись, почав прислухатися. Через якусь мить стукіт повторився. Денис Макарович обережно встав з постелі і навшпиньках підійшов до вікна. Воно, як звичайно, було завішене ковдрою. Відхиливши край ковдри, Ізволін вдивився у темряву. Біля вікна хтось стояв. Денис Макарович розглядів обриси шапки.

— Хто? — приглушено спитав Ізволін.

Людина за вікном притулила обличчя до шибки і відповіла:

— Свій…

Голос здався Ізволіну знайомим.

— А хто свій? — перепитав Ізволін.

— Пустіть — дізнаєтесь.

Денис Макарович поволі опустив ковдру, засвітив коптилку і рушив до дверей. Хвилювання посилювалося з кожним кроком. «Хто? Чого?» — непокоїла тривожна думка. На мить Ізволін затримався біля порога, потім рішуче відкинув защіпку і відчинив двері.

З вулиці війнуло холодом. Ізволін машинально застебнув комір сорочки і виглянув за двері. З темряви виринула невиразна постать. Чоловік наблизився до дверей. Денис Макарович виразно розглядів його. Він був одягнутий у німецьку шинель з нарукавником поліцая, на голові шапка-ушанка. «Що за чорт! — подумав Ізволін. — Чого треба поліцаю?»

— Не пізнаєте, Денисе Макаровичу? — стомлено промовив незнайомий, сходячи на ґанок.

— Ні, — відповів Ізволін.

— А я вас відразу пізнав по голосу.

Ізволін промовчав. Він марно намагався пригадати, де міг зустрічатися з цією людиною.

— Пройдіть, — сухо сказав Денис Макарович і притулився до одвірка, пропускаючи гостя в кімнату.

Коли двері зачинились, незнайомий зітхнув і попросив води.

Ізволін повернувся в передню і приніс ківш з водою. Гість жадібно припав до нього і, не відриваючись, осушив.

— Ну от, тепер можна і розмовляти…

Денис Макарович взяв порожній ківш і зупинився біля стола.

— Я прийшов із запитанням… Одна людина цікавиться: коли будуть вареники з вишнями?..

— Коли привезеш Інокентія, — спроквола, прагнучи стримати хвилювання, відповів Ізволін, підійшов до гостя і міцно потиснув йому руку: — Від самого?

— Від самого… Сашурку пам'ятаєте, шофера, разом з Інокентієм тоді приїжджав? Ну, оце я і є… — Гість провів рукою по зарослому обличчю. — Справа є, — додав він тихо, — серйозна справа.

Денис Макарович присунув стілець, сів поруч Сашурки і нахилив голову:

— Можеш говорити, чужих — нікого.

Гість, не кваплячись, почав розповідати про те, що привело його в місто. Він говорив напівпошепки. Ізволін слухав уважно, і чим більше подробиць розповідав Са-шурка, тим серйознішим ставало обличчя Дениса Макаровича.

— Мене вже, напевне, Інокентій Степанович у розход списав. Незабаром півтора місяця буде, як я з ним попрощався. Розраховував днів за десять обернутися, та не вийшло, — промовив Сашурка.

Вісті він приніс невеселі: з рук партизанів вирвався зрадник Зюкін, і його поява в місті загрожувала провалом Грязнова й Ожогіна. Сашурка мав прийти значно раніше, але несподівані обставини змусили його змінити маршрут.

. — Не бути б щастю, та нещастя помогло! — сказав Сашурка і гірко посміхнувся. — На півдорозі в болото потрапив. Сам так-сяк виліз, а торбину з харчами втратив. Довелося гаку дати і зайти в село Соснівку, там наш зв'язківець Пантелійович старостою. І добре, що зайшов, — Зюкін теж у Соснівці виявився. Не добрався до міста: сипняк звалив його. Одним словом, звір і мисливець в одному місці опинились. Я подумав, порадився з Пантелійовичем і вирішив не квапитись: адже вся справа в Зюкіні, а він у мене перед очима. Хотів там із ним поквитатись, але не вийшло: в Соснівці нікого з наших, крім Пантелійовича, немає, а Зюкін хитрий і обережний. Видно, боїться вдруге до наших рук потрапити — знає, що вже не вирветься. Живе в хаті старшого поліцая і без нього нікуди носа не показує. Після хвороби тільки двічі виходив на прогулянку.

— Виходить, ти в обличчя цього Зюкіна добре знаєш?

— Звичайно.

— Чого ж ти залишив Соснівку і не дочекався, поки піде Зюкін?

Сашурка пояснив: він і Пантелійович прийшли до висновку, що далі чекати, поки Зюкін піде, немає рації: по-перше, невідомо, коли він залишить Соснівку; по-друге, довге перебування в ній Сашурки може викликати підозру до нього і Пантелійовича. Домовились, що як тільки Зюкін піде в місто, Пантелійович постарається випередити зрадника, потрапити до Ізволіна і попередити Сашурку…

На дворі вже розвиднілося. З-під ковдри, що висіла на вікні, вузькими смугами пробивалося бліде ранкове світло. Денис Макарович зняв маскування, погасив коптилку. Настав ранок, похмурий, туманний.