Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Хто б міг сподіватися… — промовила пані Юргенс і затулила обличчя носовою хусточкою. — Хто б міг подумати… Ні, я не переживу. Карла! В мене невистачить сили…

Микита Родіонович посадив жінку в глибоке крісло, сів напроти і подивився на Юргенса-молодшого. Смерть батька, здається, не хвилювала його і не вивела із звичайної колії.

«Дивна сімейка!» подумав Ожогін.

Дружина Юргенса, спершись на спинку крісла, тихо стогнала. Але вона швидко отямилась і без розпитувань з боку гостя розповіла, як це все трапилось.

— Я спала… це було о третій годині ночі. І раптом чую — постріл… Я сплю дуже чуйно, прокидаюся від найменшого шарудіння… Я схопилася і побачила, що Карла біля мене немає. А він… а він уже лежав біля стола. Я підбігла… Господи, який жах! — Вона заломила руки і знову затулила обличчя хусточкою. — Він стріляв у рот з великого пістолета… У нього вискочили очі, відлетів череп. Ні-ні, я не можу згадувати про це…

— Де ж тіло покійного? — спитав Микита Родіонович.

— Там… там… — Вона невиразно махнула рукою кудись убік.

— Він що-небудь залишив?

— Так… — Пані Юргенс встала, підійшла до туалетного столика і, взявши невеликий аркуш паперу, подала його Ожогіну.

Микита Родіонович побачив знайомий почерк Юргенса.

Він писав:

«Дорогі мої Луїза і Петер! Я не можу пережити смерті Німеччини і повинен вмерти раніше за неї. Прийде час, і ви виправдаєте мій вчинок. Нікого не звинувачую у своїй смерті, крім історії, яку Геббельс заслужено назвав «продажною дівкою». Вона, і тільки вона, в усьому винна. Пробачте, Карл».

Прочитавши листа, Ожогін продовжував машинально дивитися на клапоть паперу, думаючи про те, що якби Юргенс не сам вирішив свою долю, то за нього її вирішили б інші, і в найближчий час.

На похорон Юргенса зібралося багато людей. Тут були невідомі Ожогіну і Грязнову цивільні, військові, гестапівці, есесівці, взвод автоматників, духовий оркестр.

Юргенс лежав у відкритій труні. Обличчя його було накрите серпанковою тканиною. За штабною машиною, на якій везли труну, йшла дружина покійного. З одного боку її підтримував син, з другого — високий худий дід.

На другий день після похорону в особняку Юргенса розмістився штаб військової частини. Дружина, син і вірний служник покійного виїхали з міста.

Самогубство Юргенса викликало у друзів розгубленість. У критичний момент, коли було вже очевидно, що в місто повинні прийти американці, Ожогін, Грязнов і Ризаматов лишилися самі, без будь-якого плану дій, не маючи зв'язку з Батьківщиною. Все, що намічалося німецькою розвідкою по відношенню до них, зруйнувалося.

— Погана справа! — сказав Андрій, коли вони повернулися з похорону. — Я пропоную пробиратися назустріч нашим, на схід.

Ожогін замислився.

Наближення американських військ, не могло його не турбувати. Через якихось три-чотири дні місто буде окуповане американцями. Звичайно, вони союзники, вони повинні допомогти росіянам, які перебувають у цьому місті, повернутися на батьківщину. Але як пояснять американцям свою присутність тут Ожогін і Грязнов? Вони не військовополонені, не перебувають у таборах, не мають будь-яких документів, що свідчили б про їх належність до Радянської Армії. До того ж у місті залишаться гестапівці, які з помсти або просто вислужуючись перед американцями видадуть Ожогіна й Грязнова. Тоді — а це найімовірніше — американці поставлять їх обох, а разом і Аліма, перед військово-польовим судом і, чого доброго, розстріляють. Можна, звичайно, наполягати, щоб американці запитали радянське командування, але вони можуть погодитись на це, а можуть і відмовити. Варіант, запропонований Андрієм, безумовно привабливий, але… чи мають вони право кинути довірену їм Батьківщиною ділянку роботи?

Треба виходити з того, що б вони робили, якби насправді вважалися людьми німецької розвідки. Він і Андрій повинні виконати свою роль і вони виконають її будь-що!

Микита Родіонович прокинувся рано. Встав, умився, вийшов у сад. Уже зійшло сонце, легкий вітерець шепотів у вітах дерев.

Ожогін пройшовся вздовж алеї, торкнув рукою гілку яблуні. Вона налилася живлючою вологою, бруньки набубнявіли, округлилися, стали яскравішими, йшла весна, і Микита Родіонович раптом гостро, до болю, відчув, що десь дома теж шумлять по-весняному дерева, теж наливаються бруньки яблунь.

«Додому… як хочеться додому!»

Микита Родіонович сів на вологу лаву і затулив обличчя руками.