Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Може статися так, що ми будемо залишені напризволяще, — сказав Андрій по дорозі додому.

— Все можливо, — погодився Микита Родіонович. — У паніці можуть забути не лише про нас.

— Ну що ж, не забудуть — добре, забудуть — ще краще.

… В домівці Вагнера ніхто не спав. Альфред Августович, Абіх, Алім сиділи в кабінеті над картою.

— Ми склали «послужний список» Моллера. Нате, полюбуйтесь. — Вагнер простягнув Ожогіну списаний аркуш паперу. — Неточними можуть бути лише дати, а за решту ручуся головою.

Це був страшний список жертв — список комуністів, антифашистів, яких видав і занапастив Моллер. Ось комуніст — робітник Саймер, у справі якого виступало всього лише два свідки: поліцай і Моллер. Саймера, коли він розклеював листівки, бачив тільки поліцай, а Моллер дав свідчення за плату. Ось адвокат Брандт. Він з'явився у місті перед війною і оселився у Моллера в готелі. Брандт у свій час був активним бійцем Інтернаціональної бригади в Іспанії. Якось у колі друзів Брандт сказав, що готовий битися за Москву так само, як бився за Мадрід. На другий день його арештували. Серед свідків був Моллер. Ось зубний лікар — старий Лернер. Протягом року він замінив Моллеру майже всі гнилі зуби Якось лікар, між іншим, показав Моллеру портрет Тельмана, який зберігав кілька років. Тієї ж ночі з'явилися гестапівці і арештували лікаря. Старий Лернер помер у тюрмі. Кравець Келлер. У нього була дочка Роза, яка жила на нелегальному становищі: її переслідували за участь у першотравневому страйку. Будучи замовцем Келлера, Моллер під приводом допомоги Розі дізнався у батька, де ховається дочка, і видав її гестапівцям. Слідом за Розою арештували і родину Келлера. У списку було зазначено дванадцять жертв.

— Це лише ті факти, які відомі мені і друзям, — сказав Вагнер, коли Ожогін прочитав список. — А скільки ми не знаємо! Як бачите, ця прилизана і слизька людина страшніша й небезпечніша за будь-якого явного гестапівця.

— З такою гадиною треба кінчати, сказав Ожогін.

— І чим швидше, тим краще, — підтримав його Гуго Абіх. — Я прошу доручити це мені. У мене є деякі міркування…

Гуго пояснив. Є в організації інвалід війни Пауль Рот. Він живе на території недіючого цегельного заводу. Крім Рота, на заводі нема нікого. Гуго вважає, що непогано було б заманити Моллера туди. Завод, розташований на околиці міста, — найзручніше для цього місце.

— Ваш інвалід — надійна людина? — поцікавився Микита Родіонович.

— Цілком, — відповів Гуго.

— Я теж так вважаю, — підтвердив Вагнер.

Новий знайомий сподобався Андрію. Ідучи сюди, на цегельний завод, Грязнов сподівався побачити старого солдата, безногого або безрукого, похмурого, озлобленого. А перед ним стояла порівняно молода людина, не старша тридцяти п'яти років. Андрій дізнався, що Рот переніс дуже складну операцію після тяжкого поранення.

— Ти зрозумів, що від нас вимагають? — спитав Гуго.

— Та тут і розуміти нема чого, — відповів Пауль. — Ходім, я покажу вам своє господарство, — запропонував він гостям.

Двосхилі гостроверхі навіси, вкриті черепицею, займали площу в кілька гектарів. На них і між ними лежав чистий, незайманий сніг, який блищав під холодним промінням сонця. Під навісами чорніла земля. Де-не-де виднілися залишки цегли-сирцю. Територія заводу була обведена глухою дерев'яною огорожею.

— Що ж ви охороняєте? — поцікавився Андрій.

— Завод.

І Пауль пояснив: варто йому тільки піти, як на другий же день від навісів нічого не залишиться — холодно, а палива немає.

Андрій спитав, де найкраще прийняти «гостя». Пауль відповів, що це залежить від того, як довго вони збираються розмовляти. Якщо розмова буде короткою, то підійде барак, в якому жили влітку робітники; якщо затягнеться, то можна влаштуватися в кімнаті Пауля.

— Тягнути особливо нема чого, — сказав Андрій.

Вирішили запросити Моллера в барак. Це був довгий, п'ятдесятиметровий сарай, зроблений з обаполів і кусків фанери. Вздовж усіх стін тягнулися двоярусні нари із залишками соломи. В кінці барака стояли вкопаний ніжками в землю п'ятиметровий стіл з необтесаних дощок і такі ж лави. Барак мав одні двері.

Вислухавши Гуго, Микита Родіонович одягнувся. Треба було піти до найближчого автомата і викликати Моллера. Через кілька хвилин він був уже в аптеці, що мала телефон. Набравши номер, Ожогін почув голос господаря готелю.

— Це ви, пане Моллер?

— Я, я… Що трапилось?

— Нічого особливого… Дуже хочу вас бачити.