Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

— Піду в кіно сама.

В «Савої» я пробула з Кшиштофом тільки одну ніч.

Другого ранку, в неділю, ми пішли снідати в молочне кафе; мені не хотілось показуватися в кав’ярні при готелі. Цей сніданок у молочному кафе був жахливий.

Навпроти нас стоячи пив молоко якийсь хлопець з запухлими, червоними, мов у кроля, очима та обкипілими кров’ю губами, до того ж від нього страшенно тхнуло кислим пивом. Я не могла дивитись на нього, мене аж нудило. Я їла булку з сиром, запивала какао й дивилась крізь вікно на вітрину крамниці по той бік вулиці. Там, за брудним, запорошеним склом, видно було гумові чоботи, кеди, тапочки й цілу колекцію рожевих грілок — від найменшої до величезної. Після сніданку Кшиштоф пішов провідати якихось родичів, а я подалась на пошту й написала мамі довгого листа, нанизавши брехню на брехню: що я нібито посварилася з Романом через одну жінку і виїхала, не попрощавшись, що зупинилась по дорозі в своєї приятельки, яка завідує бібліотекою в Хожові, і вранці хотіла їхати далі, до Вроцлава, але приятелька сказала, що в такому нервовому стані мене нікуди не пустить. Нехай краще Роман думає, що я була в батьків, а не вважає, ніби я зробила щось йому на злість. Я заклеїла конверт, але довго не кидала його в скриньку. Був навіть такий момент, коли мені хотілося встати, не чекаючи на Кшиштофа, піти на станцію й вернутись до Романа. Власне кажучи, з мене було цілком доволі цієї ночі з Кшиштофом, протягом якої я ще раз дізнала всього того, що вже було мені так добре знайоме. До того ж довелося вислухувати його нещирі скарги на Дорріс, він, мовляв, з нею нещасливий, вона дурна й холодна, як риба, а батьки її жахливі люди.

Чому я цього не зробила? Не знаю. Може, тому, що ми з Кшиштофом маємо одну спільну, не вельми гарну, рису, обоє нещасливі через цю свою слабість, тим-то й потрібні одне одному?

По обіді ми пішли в ресторан з дансингом і там розважались до одинадцятої. Я приїхала додому нічним поїздом, тим самим, яким часто вертаюсь від батьків.

Коли висіла з таксі біля свого дому, у вікнах нашої квартири на другому поверсі вже не світилося. На сходах я почула солодкавий дух заснулого будинку, а в передпокої запах нашої квартири; це не було неприємно. В дансингу я випила чотири чарки горілки, і на серці в мене було трохи тривожно. Я не ввімкнула світла в передпокої.

Хвилинку постояла в темряві, прислухаючись. Квартира спала, розмірено дихала; і враз мене пойняла хвилева, але дуже гостра радість від того, що я повернулась додому, до себе додому, а слідом за тим — страх, щоб не прокинувся Роман. Подумалося, що доля була б просто несправедлива, якби він побачив мене зараз, ось такою, перше ніж я позбудуся всього того, що залишилось на моїй шкірі, на моєму обличчі, губах і в очах від недавньої пригоди.

Я замкнулась у ванній кімнаті й приготувала собі купіль. Просиділа у ванні, мабуть, з годину. Була третя година, коли я почула, що хтось ходить по хаті, але хто, не могла розібрати, бо шуміла вода. Так не хотілося, щоб Роман цієї ночі прийшов до мене.

Червень 1960 р.

Як летить час! Це сонливе дівча, Стеня, вже скінчило школу. Вона склала вступні екзамени на хімічний факультет Вроцлавського університету і тепер гостює у нас. Свекруха ось уже два тижні знов лежить у лікарні, і Стеня з її дозволу живе в кімнатці за кухнею. Роман поїхав у Познань на якийсь з’їзд. У хаті пусто. Ми лежимо на тахті, їмо полуниці й розмовляємо. Стеня дуже покращала й неначе підросла. В неї дивні, широко розставлені очі, не схожі ані на мамині, ані на татові.

Своєю потайною вдачею, стриманістю й енергією, яку в ній важко запідозрити, вона вдалася явно не в наш рід.

Ми вмочаємо полуниці в цукор, хоч вони й так дуже солодкі, але цукор загострює їх смак і аромат.

— Старі дуже хвилювалися, коли ти складала?

— Анітрішки не хвилювалися. Пам’ятаєш, який переполох був дома, коли ти кінчала школу? А мої екзамени вже ні для кого не були надзвичайною подією. Це стало чимсь буденним.

Ми лежимо поряд, нас розділяє тарілка з полуницями.

Стеня тримає пальцями червону ягоду, розглядає її, вмочає в цукор, відкушує половину, знов оглядає решту, вмочає в цукор, з’їдає. Хвостик із зеленою зірочкою кладе на край тарілки. Я дивлюсь на неї й думаю, що ось такий свіжий колір обличчя, як у неї зараз, я вже давно втратила, а може, його в мене ніколи й не було.

— Ну, як, Стеню, в тебе вже є хлопець?

— Зараз — ні. Але з певними, сказати б, елементарними справами я вже обізнана, — каже Стеня, і губи її ледь помітно кривляться, що здається мені трохи підозрілим.