Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

Він тримає її пальцями, дивиться на неї, мов зачарований, потім кладе назад, підводиться, переходить на інше місце і знов робить те саме. Годину тому я бачила його в такій самій позі, нічого відтоді не змінилось, робота нітрохи не посунулася вперед. Навпаки, здається навіть, що Роман розбирає мотоцикл на все дрібніші частини. У дворі вже лежить тінь, стає прохолодно.

Звідкись із сусіднього двору долинають веселі дитячі голоси, в повітрі стоїть запах прим’ятої й зів’ялої трави.

Я саме наміряюсь гукнути Романа і сказати йому, щоб надяг піджак, коли в передпокої лунає дзвоник. Іду відчинити двері — у парадному стоїть дівчина в барвистій сукні, на голові в неї поштарський кашкет. Через плече висить шкіряна сумка, в руці дівчина тримає лист.

— Пані Кристина Аксман?

— Так.

— Розпишіться, будь ласка, ось тут, — каже дівчина, подаючи мені олівець.

Я розписуюсь, приклавши журнал до одвірка, і віддаю його дівчині. В дівчини бліде обличчя, на щоках та на лобі маленькі прищики. Вона каже: «До побачення», — згортає журнал, кладе його в сумку і йде.

Я поправляю мату за порогом і швидко зачиняю двері, бо з парадного дуже дме. Лист од Кшиштофа, я впізнаю його руку. Чую голос свекрухи:

— Хто це приходив?

Крізь відчинені двері моєї кімнати бачу на порозі Романового кабінету худу литку і ступню в картатій пантофлі з помпоном.

— Ви щось сказали, мамо?

— Я питаю, хто приходив?

— А, це дівчина Зелінських.

Свекруха не знає, хто такі Зелінські, але моя відповідь задовольняє її. Я йду до ванної, замикаюсь на ключ і читаю листа. Кшиштоф пише, що наступної суботи проїздитиме через Катовіце й зупиниться в готелі «Савой» до неділі. Потім поїде далі, до Згожельця. Якщо я втечу з дому, сказавши, що хочу відвідати батьків, ми зможемо зустрітися в суботу між восьмою й дев’ятою вечора в кав’ярні при готелі. Який нахаба! Домовляється зі мною, мов з повією. Він уже три місяці жонатий. Мені хочеться порвати лист і кинути його в унітаз, але я не роблю цього. Туго згортаю його вчетверо й засовую в кишеньку кофти. Спускаю воду в убиральні при відчинених дверях, щоб свекруха чула, потім іду в кухню і виглядаю з вікна. Роман пересунувся на два метри далі, сидить навпочіпки і кладе гвинтики в миску з бензином. Більше нічого не змінилось. Я лягаю животом на підвіконня і відчуваю в кишені лист Кшиштофа.

Гукаю:

— Романе!

Роман підводить голову й дивиться на мене. Я бачу його обличчя, воно не здається мені несимпатичним, але в голові в цю хвилину мигтить приблизно така думка: ось минуло вже півтора року, як ми одружені, а немає в нас ані великої любові, ані жаги. Є, скоріше, втома, а може, й нудьга. Моє життя з ним стало суцільною низкою дрібних, не дуже обтяжливих, майже байдужих актів самопожертви. Я кажу:

— Ну, як же наше кіно?!

— Даруй, але ж ти бачиш — усе розтельбушив… — Роман безпорадно розводить руками, вимазаними в чорному мастилі. З висоти другого поверху цей чоловік, мій муж, здається хлопчиком, і я зараз дивлюсь на нього з таким почуттям, як, мабуть, дивитимусь на сина, якщо схочу мати дітей, — з материнською ніжністю й водночас з деякою поблажливістю. Спочатку, перед весіллям і якийсь час після нього, я боялась Романа.

Боялась його відособленості, сили, його інтелектуальної відмінності. Раніш я навіть нишком стежила за ним, підглядала, що він робить, коли залишається сам. Але скоро пересвідчилася, що в його особистому житті немає жодних таємниць. Удома Роман майже ніколи не працював, на його письмовому столі здебільшого нічого не було; іноді на ньому лежав аркуш паперу з кількома цифрами або формулами, часом нотатка: «О дванадцятій тридцять у ректора». Залишаючись на самоті, він звичайно читав або гортав якісь книжки, часом бездумно дививсь у вікно. Одного разу я навіть бачила, як він колупав у носі.

Свекруха ввімкнула приймач у Романовій кімнаті і за хвилину знайшла те, що шукала: вся квартира починає виповнюватися Шопеном, цією жахливою, безнадійною і безглуздою музикою, яку ця стара жінка слухає з таким самозабуттям, неначе сподівається, що ці звуки врятують її, вбережуть від хвороби, страждання, смерті, подарують щось казково прекрасне. Для мене музика Шопена — то сама смерть, розклад і тлін. Я відчуваю, як ця музика проймає всю мене, мою оселю і моє життя, всі мої думки, плани й надії, не щадить меблів, книжок, навіть моїх суконь, взуття й білизни.

Все розсипається, немов поточене шашелем і поїдене міллю. Нема вже нічого, і я — ніщо. Я кажу Романові: