Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

— Якщо хочеш, можемо піти.

Не знаю, що це було — сліпий випадок чи доля. Коли ми ввійшли до головного виставочного залу, я ще здалеку побачила Романа Аксмана. Він стояв з якимось літнім поважним чоловіком, схожим на професора. Роман теж одразу помітив мене і вклонився. Кшиштоф запитав, хто це такий. Я відповіла, що це якраз і е той науковець, про якого я йому розповідала, — і в ту ж мить із жахом побачила, що Роман зробив такий рух, ніби збирався попросити пробачення в свого співрозмовника й підійти до нас. Щоб не осоромитись перед Кшиштофом, треба було негайно попередити Романа, я зробила рукою жест, зрозумілий кожному, хто хоче його зрозуміти, і побачила, що Роман прямує до мене. Я пішла йому назустріч, і таким чином ми зустрілися посеред залу. Коли Роман цілував мені руку, я прошепотіла:

— Я маю до вас велике прохання: чи ви б не згодилися розіграти маленьку комедію перед хлопцем, з яким я прийшла? Для цього, звичайно, ми повинні говорити одне одному «ти» — ну, і взагалі…

— Розумію. Я, кажуть, не зовсім позбавлений почуття гумору, панно… вибачте, забув…

— Кристина.

— …панно Кристино. Гарний хлопець, варто! — шепнув Роман мені на вухо.

Я повела лівою рукою, потім правою, і Кшиштоф з Романом відрекомендувались один одному, після чого почався справжнісінький цирк і найкумедніша розмова, яку я чула в своєму житті.

Роман. Вчора я п’ять чи шість разів дзвонив у деканат, але вони не знали, де ти.

Я.Ті дурні ніколи нічого не знають. Я складала політекономію.

Роман. От бачиш, а я хотів запросити тебе в який-небудь ресторан!

Я. Шкода. Я чекала, що ти подзвониш, і навіть трохи сердилась на тебе.

Роман. Люба, ще не все пропало, підемо ввечері в «Альгамбру»!

Я. Сьогодні я їду додому.

Роман. Але ж ти можеш затриматися ще на день-два.

Я. Можу, якщо ти мене добре попросиш.

Роман. Ну, то я не тільки прошу, а просто благаю! Кристино, ну, що мені ще зробити, хочеш — стану на коліна? Ось, візьми цю абстрактну квітку мосьє Люрса. ( Стає на одно коліно ).

Я. Перестань, той літній добродій, з яким ти розмовляв, уп’яв у нас очі.

Роман( підводиться з колін ). Нічого, то професор Бродовський, страшенно нудний тип.

Я( помітивши, що Роман починає перегравати ). Ходім оглянемо картини мосьє Люрса.

Ми повільно йдемо втрьох, зупиняємось, розглядаємо якусь тканину, на ній я ледве вгадую оголену жіночу постать.

Кшиштоф( надувшись ). Не люблю Пікассо.

Роман. Це не Пікассо.

Кшиштоф( на подив мені, бо я знаю, що він великий прихильник модерного мистецтва ). Однаково. Не люблю, коли художник робить з людей інвалідів. У людини все повинно бути на своєму місці. Голова, руки, ноги і так далі.

Роман. Безперечно! В людини неодмінно все повинно бути на місці. Але в мистецтві людина зображується не такою, як вона є, а такою, якою нам здається. Це збуджує нашу уяву і збагачує наше життя.

Кшиштоф. Мені людина завжди здається такою, як вона є насправді.

Роман. Та невже? ( Бере Кшиштофа під руку й шепоче йому на вухо ). А коли ви лежите з молодичкою в ліжку…

Далі я не розчула, обидва засміялись, і ми повагом рушили далі. Час від часу Роман кидав якесь зауваження. Ми йшли уздовж стін, обвішаних якимись дуже барвистими тканинами, ескізами й рисунками, яких я не розуміла, та, зрештою, думки мої були далеко від них.

Глянула на Кшиштофа: він іронічно усміхався, раз у раз підносив руку і довго, демонстративно дивився на годинник. Мені стало жаль його; ні, я не хотіла його втрачати. Я сказала:

— Мені страшенно хочеться курити. Може, вийдемо в хол, покуримо?

Я гадала, що Роман тепер попрощається, це було б мені на руку, я хотіла лишитися з Кшиштофом, а по правді сказати, сама не знала, чого хочу. Ми посідали у плетені крісла й закурили. Роман мовчки переглядав каталог. Крізь відчинені двері я бачила анфіладу залів, де яскравими барвами вигравали картини. Здалеку вони мені навіть подобались. Я подумала, що через ці виставочні зали пролягає серед дивовижного краєвиду дорога в якийсь інший світ; і ще я подумала: але який же цей світ сумний і чужий мені. Подивилась на Кшиштофа: він курив, раз у раз струшуючи сигарету, хоч попелу на ній не було й сліду. Несподівано він підвівся і сказав:

— Мені пора.

Роман пробував його затримати, але Кшиштоф рішуче заявив, що залишитись не може. Мені стало сумно, коли він пішов, я ж цього не хотіла. До залу ми не вернулись, посиділи ще трохи в холі. Звичайно, знов перейшли на «ви». Коли я спитала, як Анджей склав екзамен, Роман ухильно відповів, що подробиць не знає, до нього дійшла тільки чутка, що Анджей намагався зробити якісь вельми сумнівні спрощення в задачі на біном Ньютона, і що взагалі йому доведеться багато попрацювати. Роман споважнів і замислився, здавалось, йому набридло моє товариство. Нам якось не було про що говорити. Я спитала ще, звідки він так добре знає мистецтво. Роман відповів, що його знання в галузі мистецтва вельми скромні і він сам не дуже-то вірить у те, що говорив хвилину тому, він зробив це просто так, щоб потішити мене. Я подякувала й люб’язно сказала, що в нього все вийшло чудово. Ми розсталися на стоянці, він сів на свій мотоцикл, повільно описав коло і влився в потік машин, що плинув центральною вулицею. Я вернулась до тьоті Марисі, було пів на третю. Того ж дня я виїхала додому швидким поїздом о 17.18.