Владислав Махеєк - Сучасна польська повість

Поки він це говорив, його коліна не присунулись до моїх ані на міліметр. Коли трохи згодом Кшиштоф сказав, що спинився на дачі у Сверкові, і запитав, чи не хочу я завтра його відвідати, а то йому самому нудно, — я відповіла, що навряд, бо завтра в мене побачення, а позавтра я їду додому, але сама знала, що відвідаю його. Так само спокійно, цілком природним тоном Кшиштоф сказав одну річ, яка мене приголомшила, хоч я й не показала цього.

Мовляв, я ж можу взяти з собою валізку, тітці сказати, що їду додому, а завернути у Сверків і вже звідти позавтра виїхати додому. Побродили б по лісу, а ввечері послухали б радіо Люксембурга — Кшиштоф узяв з собою японський транзистор, — було б зовсім непогано. Я ще раз сказала, що малоймовірно, щоб заради нагоди послухати радіо я відмовилась від приємності побачити чоловіка, якому на завтра призначила зустріч. Кшиштоф спитав, хто він такий, чи це не мій коханий. Я сказала, що не знаю, чи мене зв’язує з ним справжнє почуття.

Скоріше ні. З ним весело й цікаво, він науковець, я його високо ціную й поважаю і тому не хотіла б підводити.

Звичайно, все це від початку до кінця була неправда, але я вигадала цю небилицю з дивовижною легкістю. Кшиштоф поцікавився, який він на вигляд. Я брехала, не запикуючись: мовляв, він навіть трохи схожий на Кшиштофа, але набагато старший, теж чорнявий, страшенно захоплюється лижами та мотоциклом і мріє про власну автомашину.

Кшиштоф відплатив мені — став розповідати про якусь Дорріс, блондинку, напахчену мускусом, вона дочка польського полковника й англійки, нестерпно нудна й страшенно багата, його і її батьки дуже хочуть їх поженити.

Кшиштоф цілком усвідомлює, що, якби це сталося, він мав би все, що тільки можна мати за наших умов: високу посаду, дачу, машину й гараж, але водночас це означало б кінець усьому. Ну, чи можна уявити собі щось нудніше, ніж товариство дам, що приходять на чай о п’ятій вечора, сидять у капелюшках і розмовляють про погоду, вирощування кімнатних рослин, про моду і плетіння кофточок, ніж усі ті концерти, на які ходять лише для того, щоб продемонструвати туалети й коштовності, чи можна уявити собі щось більш убивче, ніж іменини, дні народження, свята, не кажучи вже про конференції та банкети? Я змушена була визнати, що перспектива справді невесела. Ми замовкли, сиділи й дивились у вікно, надворі насупилось, немов перед грозою. Потемніло, і подув вітер, потім пішов сніг — у квітні, перед самим Великоднем. Мимо йшли якісь люди, видно, приїжджі, з села, — жінки в хустках, чоловіки в натягнутих на вуха беретах або в плетених шапочках з опущеними навушниками, що кумедно метлялись на вітрі. Сніг ставав усе густіший, люди пробивалися крізь заметіль, борючися з вітром. Кшиштоф сказав, що хотів би зараз бути за кордоном і не дивитись на цю польську мужву. Ми посиділи ще трохи, поки не перестав іти сніг. Кшиштоф розповідав про життя на узбережжі, про повій, які там звуться «чаєчки» і майже всі хворі, про різні афери контрабандистів, валютників та шпигунів; взагалі це єдине місце в Польщі, хоч якось зв’язане з Європою, з широким світом, і він, Кшиштоф, уже не уявляє собі життя деінде. В запалі розмови Кшиштоф ніби випадково, а може, й справді ненароком, торкнувся, нарешті, коліном моєї ноги. Він попросив пробачення, а я відсунулась. Потім довгенько чекала другого дотику.

Коли ми виходили з кав’ярні, був уже вечір, похолоднішало, але сніг перестав. Ми розстались біля трамвайної зупинки, Кшиштоф поспішав на останній автобус до Сверкова.

Прощаючись, він ще раз запросив мене, і я сказала, що коли завтра буде дуже гарна погода, то, може, й приїду.

Я їду поїздом додому після дня і ночі, проведених у Кшиштофа. Нам не треба було ховатись, Кшиштоф одержав ключі офіційно. Він уже досяг, як він висловився, довоєнного повноліття, йому минув двадцять один рік.

Обоє ми вже повнолітні. Тож ми не ховалися. Разом ходили гуляти по лісу, разом обідали в закусочній.

Побалакали з сусідами про розведення курей та вирощування полуниць, які в цих місцях добре родять. Увечері пили чай і слухали радіо. Спати полягали в окремих кімнатах, але Кшиштоф прийшов до мене, і ми провели ніч разом.

І ось тепер я їду додому й читаю книжку. Коли-не-коли підводжу голову й дивлюся на краєвид, що біжить назад.

Я спокійна, радію, що побачуся з батьками та Стенею, але чогось мені сумно. Може, це сумно від свободи?

Травень 1957 p.

В Анджея категорія А, і якщо він не вступить де вузу, восени його заберуть в армію. Мій батько вважає, що військова служба була б йому тільки на користь, але Анджей і чути про це не хоче, влаштовує істерики, погрожує, що собі щось заподіє, а в армію не піде. Щодо Анджея та його виховання думки в нашій родині поділилися. Мій батько вважає, що такі методи виховання завдають шкоди молодій людині, що в результаті Анджей виросте неробою, а може, навіть бандитом. Тітка Міля запевняє, що Анджей дуже вразливий, здібний і честолюбний, що він цікавиться літературою і мистецтвом, вивчає англійську та французьку мови, пише вірші й дуже цікаві прозові уривки. За інших часів Анджей міг би стати письменником або журналістом. Мій батько страшенно дратує тітку, він каже, що за інших часів Анджей неодмінно вже став би Сенкевичем або Жеромським, що ж до його лінгвістичних знань, то, з усього видно, їх Анджею вистачає лише на те, щоб зачіпати та обмахорювати іноземців. Це було сказано не без підстави, бо одного разу Анджея на вокзалі затримала міліція; сталося це через якісь десять доларів, що їх Анджей нібито обміняв на злоті. Деякі неприємності були, але той іноземець, чи то австрієць, чи то німець, посвідчив, що подарував Анджею ці долари, і справу було припинено, до того ж наспіла амністія. Не знаю, я не втручаюся в справу виховання та навчання Анджея, правда, ніхто й не питає моєї думки, але іноді мені здається, що Анджей якийсь неприкаяний і дуже нещасний. Ніби він щось шукає і не може знайти. Що?