Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Стій! Стій, твою мать! Та зупинись же, варваре!.. — кричав Митрич, але, як і раніше, його ніхто не чув.

Лебідки працювали з неймовірною напругою. Троє натягнувся до дзвону і раптом луснув з таким несподіваним звуком, ніби то був не стальний канат товщиною в два пальці, а гнила дратва. У Митрича підкосились ноги, перед очима все пливло. Щоб не впасти у воду, одступив од швартової стінки і присів на моток пенькового каната. Сидів, схопивши голову в руки, шепотів якісь незрозумілі, схожі на заклинання слова і стежив ва своєю бідолашною «гармошкою», що знову поволі спускалася під воду. Ще мить, ще — і над її кілем зімкнулись хвилі.

Ударив сильний і злий вітер. За хвилину на пірсі не лишилось нікого, крім Митрича і Володьки Михеєва. Застогнали у блоках канати, загули на стовпах дроти. З голови у Митрича зірвало шапку і покотило пірсом у бік складів. Він не доганяв її. Підійшов до компресора і, згадуючи недобрим словом моториста, що кинув машину, зупинив двигун.

Усе кругом в одну мить стало білим: земля, вантажі, будівлі, стовпи, небо. Світ провалився у білу пітьму, в якій уже не можна було нічого побачити на відстані витягнутої руки. Вітер вив, свистів, скреготав, скаженів. Що відбувалось зараз з баржею, Митрич не бачив, проте відчував, що серед цієї пекельної какофонії звуків є і її вболений голос. Старий моряк не міг вибачити собі промаху. Адже все ж було таким очевидним: і хмари, і білі мартини-губернатори, передвісники шквального вітру. Щось ніби засліпило, одняло розум. Певне, всьому виною бажання якомога швидше закінчити всі свої справи тут, на острові, і податись додому. Притупились навіть роками відпрацьовані інстинкти, навички. Все притупилось…

«Добре, коли це тільки шквал і хвиля в затоці не розгуляється. А заштормить — розіб'є нещасну на тріски, і тоді не бачити тобі Одеси, як своїх вух…»

Вони з Михеєвим притулились за компресором. До портової диспетчерської рукою подати, кроків п'ятдесят, але йти туди Митричу не хотілося. Накрив голову бушлатом, прихилився до кожуха компресора і так стояв, обліплений снігом з ніг до голови. Михеєв нагнувся до нього і крикнув у саме вухо:

— Ти чого? Давай у диспетчерську!

Митрич не відповів, не зрушив з місця, наче закам'янів.

— Не дрейф, якщо хто рота роззявить, я йому швидко… Ходімо!

Митрич не реагував. Володьки бачив, як його порізаною зморшками щокою котилися краплі, а може, сльози, зрозуміти було важко. Так вони стояли довго. Вже коли вітер помітно послабшав, баржовий повернувся до Михеєва і сказав:

— Ти тут не винуватий, синку. Я все це затіяв, мені й відповідати. Мені так усю дорогу везе. Правильно мене Петро називає — капітан затонулого корабля і є.

— Ото ще, ходім, — Вовчик обняв Митрича за плечі і раптом відчув, що вони здригаються.

Вертоліт тріщав над засніженим плато. Ліворуч, оточений гостроверхими скелистими горами, виблискував глетчер Нансена. За ним стояли далекі масиви гірських хребтів Землі Торреля. Праворуч за Пташиною горою, за вільними від льоду водами Айс-фьорда, на низовій тундрі одкрилось широке поле багатого вугіллям Богеманфлуа. А попереду, десь між Двогорбим Верблюдом Землі Принца Карла і білосніжною Венерою, ховалися в каньйоні Грен-Гарбур і Баренцбург.

— Йдемо точно по сімдесят восьмій паралелі, — виблискуючи білозубою посмішкою, сповістив Самохін. Йому не відповіли, та він вів далі. — Уявляєте, мій Олежка народився на сімдесят восьмій…

— Тринадцяті, градусів на схід від Грінвіча, — додав, одриваючись від невеселих думок, Добриня. — Запам'ятай координати. Далі на північ ще не народилася жодна людина. Там, брат, народжуються лише айсберги.

Твердження Добрині було далеко не точним, проте оскаржувати його ніхто не побажав. І знову якийсь час летіли мовчки.

Коля Самохін щасливий, і це було написано у нього на обличчі. Він думав тепер про свою Дуню, що народила йому сина, і ще про те, що не опинись вони з Калікіним у селищі, може, все життя потекло б у нього інакше. Решта, пасажири, думали зовсім про інше, хоч думки їх крутилися навколо одного — непрості почуття, які зв'язували їх до того, якихось півтори години тому неймовірно ускладнились, зашморгнулись тугим морським вузлом, котрий тепер хтозна як і розв'язати.

Дівчата нечасто обманювали Петра. Та він не дуже й сумував, коли таке траплялося. Сам ні одній не клявся у вірності до гроба і від них таких клятв не вимагав. Зустрілися і розійшлися. Чого були варті, що значили для нього всі ті дівчата? То все ще дитяче було… Одній подобались кльоші, другій — безкозирочка набік, а тут… Тут інше — він любив. І знав це напевне. Що ж йому тепер робити? Як задавити в собі пекуче почуття гіркої досади, болю? Адже сам бачив, на власні очі, чув…