Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Я вдячно потиснув пальці його руки, що лежали на підвіконні. Він відповів мені теж потиском. На худому, білому від місячного сяйва обличчі горіли добрі близорукі очі. Такими вони запам'яталися мені на все життя.

Чоловік, що до того лежав нерухомо, раптом засовався, спробував підвестися, простяг до мене кволу руку, ніби хотів щось сказати, але сили залишили його. Ми знову довго «сиділи в темряві мовчки. Потім я почув шепіт. Я нахилився до арештанта, потім, щоб краще чути, став біля тапчана навколішки. Він спитав:

— Ви говорите по-російськи?

Я кивнув на знак згоди.

— Ви росіянин? — знову поставив він своє запитання.

— А ви? — поцікавився я.

— Полонений… Я повинен розповісти вам… Якщо залишитесь живі, передайте нашим… Біля Балстада у шхерах — німецький підземний завод. «Вікінг»… Роблять нову зброю. Хімічну…

На мою руку лягла холодна рука полоненого. Я занімів. Мене кинуло в жар. Чи не за цим пішли до Балстада Бояров і Тюрин? Опанувавши собою, попросив його розповідати далі, але він тільки крутив головою, ніби шкодував за тим, що сказав зайво. Як міг, я заспокоїв його. Довелось натякнути, чого я тут і хто такий за військовим фахом. Не знаю, чи перекопав я його, а чи безвихіддя змусило його розкритися до кінця — він заговорив знову.

З його сповіді я зрозумів, що в їх табір півроку тому приїхали есесівці і відібрали людей для роботи на якомусь особливо важливому об'єкті. Була чутка, що об'єкт воєнний і працювати доведеться під землею. Чутки підтверджувались ще й тим, що прибулі в табір чини вишукували серед військовополонених колишніх шахтарів, прохідників, маркшейдерів. Комітет послав його і ще кількох хлопців, що були міцніші здоров'ям, на розвідку. Що б там не було, а вони мали довідатись, що це за такий особливо секретний стратегічний об'єкт «Вікінг». У табірних книгах він був позначений шифром «М-18-К».

Їх загнали у наглухо зашнуровані фургони і повезли на північний схід. Везли довго і все чомусь темної ночі. Вивантажили в шхерах і одразу ж загнали під землю. Сиро і темно… Дихали кремнієвою пилюкою, півроку не бачили неба.

На перших порах пробивали штольні, вибирали в товщі гори величезні порожняки зали, куди завозили складне обладнання, устаткування. Його монтували і випробовували привезені з Німеччини робітники, інженери, техніки, а «кроти» (як їх називали охоронці) далі бурили, підривали камінь динамітом, вантажили у вагонетки і скидали у відвал породу. Відвал виходив до моря на висоті більше як сімсот метрів. Гранітна прямовисна стіна. Ні вгору, а ні вниз шляху не було, а тому про те, щоб утекти з підземелля, нічого було і думати. Під палицями охоронців «кроти» виснажували свої сили, у них постійно кровоточили коліна, розпухали від сірчаних випарів суглоби, вони харкали кров'ю і гинули від силікозу їх ніхто не лікував. Тих, хто падав з ніг, виносили з казарми і скидали в той же відвал, що й породу. Правда, інколи приходив лікар і відбирав партію для лазарету. Що це був за лазарет, ніхто не знав, тому що звідти ніколи ніхто не повертався під землю. Знали лише про те, що він нагорі, під відкритим небом, і вже одного цього було досить, щоб люди прагнули потрапити туди. До того ж він був ніби за межами концтабору. Його бараки стояли впритул до приміщень лабораторії і охоронялись лише вартовими. Ні колючого дроту, ні вівчарок тут не було.

Перші кілька днів вони просто відсипались на нарах, а потім його з напарником повели на «процедури». Довго чекали якогось лікаря Горгардта, але він так і не прийшов. Тоді їх відполи у віварій до піддослідних собак і замкнули там на ніч. Вони прорили під стіною діру і втекли. Тікали в гори, де ще з часів, коли перебували в таборі полонених, знали — там партизани. Думали, що з їх допомогою пощастить зв'язатися з своїми. Адже там, у шхерах, фашисти обладнують потужний підземний завод, де збираються робити нову зброю. Про це говорили німецькі інженери, що прибули на монтаж із рейху. Вони похвалялися повернути вермахту фортуну, знищити більшовиків одним ударом…

— Ти запам'ятай все, що я тобі сказав, і передай, кому слід… А ще запам'ятай і, якщо зможеш, передай моїм в Артемівськ, на Ільїчовку: так, мовляв, і так, Колька Бистров помер…

Людмила перегорнула останню сторінку рукопису і ще довго не могла позбутися враження від людей і подій, про які розповідав у своїй книзі Касян. Вони товпилися в її думках, вимагаючи відповіді на запитання, поставлені вже самим фактом їх існування. Захоплення мужністю, яка на той час була нормою повсякденного життя, поклик не розкритої до кінця таємниці, жагуче бажання довідатись якомога більше про долі людей, що встигли викликати до себе інтерес, симпатію, співчуття, — все це зараз переповнювало душу, тривожило давно минулою небезпекою, викликало гордість за людину, до якої після прочитаний цих сторінок ще більше розкрилося її серце. Тепер вона не ревнувала його до минулого, як раніше, а сама, підкорена тим минулим, уже не могла його позбутися.