Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

В кімнатах було чисто прибрано, всі речі стояли на своїх місцях. У всьому відчувався налагоджений і роками дотримуваний порядок, невибагливий комфорт, котрий підтримують покоївки в житлі нежонатого чоловіка, яким був пастор.

— Ролф, піди, будь ласка, в комору і принеси щось їстівного. Наші гості, думаю, встигли зголодніти, — сказав старий, показуючи нам на стільці і запрошуючи сідати.

Особливої гостинності ні в його тоні, а ні в жесті я не помітив, проте ніхто з нас не відмовився. Я упав у глибокий фотель. Він стояв біля вікна, крізь яке було добре видно вулицю і навіть частково червоний путівець і шматок автостради, що збігала кудись нижче в долину. Сонце котилося пругом понад далекими горбами, відкидаючи на рівнину довгі чорні тіні.

— Він добрий, паш пастор, — шепнув мені Ролф.

Я підморгнув йому, ми обмінялися посмішками, і, здається, саме з цієї миті почалась наша дружба.

Хлопець метнувся в підпілля і одразу ж повернувся з цілим оберемком копченої ковбаси, головкою сиру і довгастими палицями хліба. Ми накинулись на все це, мов голодні вовки. Пастор стояв у дверях і, схрестивши на грудях руки, дивився на нас якимось дивним, проте зовсім не засуджуючим поглядом. Так дивилась моя мати, коли ми з сусідськими хлоп'ятами, наганявшись за день, навалювались на їжу. Не знаю, чому мені згадалася тоді моя мати. Може, тому, що старий стояв, як вона, схрестивши на грудях руки, і не було в ньому в цей момент і тіні, відчутної раніше, відрази до нас.

Сонце вже зовсім скотилось до горизонту. У вікнах сусідніх будинків догоряли його сліпучі відблиски. Долину виповнювали сутінки, в неї заповзав непомічений раніше туман, поступово покриваючи ближчий до горбів відтинок дороги. Саме там, придивившись, я помітив підозрілий рух.

— Товаришу лейтенант, — покликав я Боярова до вікна. — Он там, на автостраді… Ближче до горбів… Бачите?

Він узяв бінокль і довго вдивлявся в колону, що виповзала з туману.

— На Тромсьє ідуть… Тюрин, рацію, — не одриваючись од бінокля, сказав лейтенант. Я кинувся було допомагати дідові Тюрі, але Бояров зупинив мене.

— А ти на горище.

Я побіг до сходів, що з сіней піднімалися на горище. Прикладом автомата збив легкий замочок, тім'ям підняв ляду, і, попід вірьовками, на яких сохли пастирські простирадла і ще якась білизна, проліз до слухового віконця. Від різнокольорових сегментів, вставлених в круглу раму, в очах спалахнула райдуга. Я прочинив вікно і замружився ще більше, навіть рукою затулився від гострих променів. Під ними в сутінках, що загусли до чорноти, ледве можна було розгледіти колону німецького війська. І все ж я відчув (швидше ніж побачив) — там ішли танки. Гуркіт гусениць зливався з шумом двигунів і все те схоже було на віддалене рокотання грому.

Сонце сховало за горбами останній свій краєчок і на дорозі стало ніби видніше. Тут я помітив, що від колони одірвалися мотоцикли і, набираючи швидкість, помчали дорогою у бік перевалу. «Тільки б вони не надумали повернути сюди, у Хейккі», — майнула думка. Я чекав, сподіваючись, що їх пронесе, та вони, як на зло, зупинилися на роздоріжжі. Три мотоцикли, на кожному двоє солдат і закріплений на колисці кулемет. Та не так страшили мотоциклісти, як танки, що повзли за ними дорогою. Нам встрявати в бій з такою армадою — безумство. Я сподівався, що наш лейтенант розуміє це не гірше за мене. Треба відходити, але поки не стемніло, ми ризикували викрити себе і тоді…

Німці біля розвилки про щось перемовлялися. «Певне, радяться — заглянути в селище, чи ні», — подумав я. Раптом один з солдатів вискочив з коляски і підійшов до стовпа, на якому висіла табличка з написом «Хейккі» (я бачив її, коли ми проїздили роздоріжжя) і крейдою щось написав на ній. У мене завмерло серце. Але коли він знову сів у коляску і мотоцикли покотили в бік перевалу, я полегшено зітхнув. А ще більше полегшення відчув, коли за ними потяглася і вся колона з машинами і танками.

Проте, як з'ясувалося, радість моя була передчасною. Десь хвилин за десять — дванадцять до розвилки підкотив «опель-капітан» і в супроводі двох мотоциклістів повернув до селища. Я кинувся до сходів, злетів донизу і, побачивши біля рації Ролфа — отетерів. Хлопець сидів у навушниках і крутив на панелі ручки. Лице його загострилося і потемніло від напруження, він шукав потрібну хвилю. Раптом він поглянув на Боярова:

— Є-є…

Хлопець зняв і передав лейтенантові навушники.

— Бони слухають вас, — сказав просто, ніби робив звичну справу.