Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Годі тобі. Дипломат… Вплину. Спробую, як зустріну… А зараз вибач, бігти треба…

— Дякую, Іване Івановичу.

— Зажди, а чого це телеграма про Шулькова вам прийшла? Чому не у трест?

— Сестра Шулькова звернулася в МЗС СРСР. Для неї Баренцбург — закордон.

— Мабуть-таки звернулась за адресою. Ворожейкін узяв телеграму, повертів її в руках і, зітхнувши, сказав:

— Знову не розписались, Іване Івановичу.

Журавльов поставив свій підпис на ріжку бланка і попрямував до дверей. Ворожейкін пішов слідом за ним. Обличчя його ясніло почуттям виконаного обов'язку.

Від Журавльова Касян зайшов до головного інженера, залишив у нього ящик з пробами грунтів і, домовившись, що за результатами загляне в лабораторію через кілька годин, попрощався. Вийшов з будинку, в якому містився трест, і зупинився: поспішав, поспішав і раптом з'ясувалося, що поспішати нікуди. Постала друга проблема — куди подіти ці кілька годин? Він звик ощадливо ставитись до часу і буквально страждав, коли доводилось кидати його на вітер. Правда, можна спуститись у порт, зайти до Добрині. Проте, зустрівшись з Петром не обійдеш і стосунків з Людмилою, тому що так далі тягтися не може. Пора ставити крапки над «і». Сказати йому все відверто, а перш за все собі… Але що сказати? На це питання Касян ще не знав відповіді, тому зупинився в нерішучості на верхній площадці сходів і задивився, замислився.

Внизу швартувався «Державін», різноголосо гула юрба зустрічаючих… А тоді, в червні сорок першого, юрба на пірсі стояла мовчазна, придавлена горем, яке принесли з собою англійські есмінці. Ніхто не знав, що буде завтра.

Війна застала Калікіна в Баренцбурзі, куди він потрапив матросом. Після семирічки, як багато хто з його однокласників, плавав за тріскою на колгоспному баркасі, котрий лише на папері іменувався сейнером, а в розмовах його називали просто ладійкою а чи човном, хто як. Полюючи за косяками риби, частенько заходили далеко на північ, а в той перший воєнний червень рибальське щастя щось не хотіло їм посміхатися. Тоді вони дістались аж до Великого Беруна, махнули б і далі та щось трапилось з машиною. Власне, це і змусило капітана зайти в Баренцбург ремонтуватися.

Он там біля причалу, де зараз похитується буксир, стояв їх сейнер. За три дні вони відремонтували машину і звістка про, початок війни пришилась, як кажуть, до відплиття. За кілька годин до того, як мали зніматися з якоря, на борту з'явився товариш із консульства і показав урядову телеграму. Там зазначалось, що всі працездатні чоловіки мобілізуються на демонтаж обладнання рудників і порта, а на Велику землю попливуть жінки і діти, сім'ї робітників і службовців рудоуправління тресту «Арктикавугілля». Потім були півтора місяця виснажливої праці на демонтажі і повернення в Архангельськ на борту англійського есмінця.

І що одно розлучення з Баренцбургом запам'яталося Касянові на все життя. Тоді теж на рейді диміла англійська ескадра, але то буй уже переможний сорок п'ятий. Друзі проводжали його додому. Людвіг, Інгрід і Патрік… На пірсі радянському кораблю, що відпливав, салютували бійці їх загону. Стріляли в повітря з карабінів, гвинтівок, пістолетів, ракетниць. Юрба проводжаючих веселилася, на палубі співали пісень, лише він стояв на борту і ледве стримував сльози. А Інгрід не плакала, вона ніби скам'яніла від думки, що пройде ще якась мить і вони вже ніколи не зустрінуться. І почуттю, що так несподівано виникло і зігріло їхні душі надією, судилося, не дивлячись на запевнення і клятви вірності, гаснути рік за роком все більше. «Я люблю тебе, Кассій. Знай, на все життя люблю… — Вона тулилась до нього щокою і шепотіла: — Нічого у життя не проси, що тебе не варте, хоч у любові, хоч в інших ділах. Не забувай мене, не забувай…» А потім листи, багато листів. Перші роки це була єдина можливість звільнитися від почуття, що розривало йому душу. Пізніше настав час, коли її листи приносили з собою лише біль, нічого, окрім болю. В цей період їх листування обірвалося… «Прости, моя любов. Прости, мій Кассій. За наше почуття ми заплатили вповні… Роки душевної муки — це немала плата. Далі так бути не може. Я вимагаю від тебе розумного — ти повинен влаштувати своє життя, мати дім, сім'ю, дітей. Проти власного серця, яке не бажає знати нікого, крім тебе, я кажу собі: невже наша любов здатна убити в нас життя? Ні!»

Ох, пошта, пошта… Правду кажуть англійці: нема вістей — хороші вісті. Так думати Касян став після того листа, який майже два роки пролежав у ящику його московської квартири. В конверті було запрошення на весілля. Запрошували Людвіг і Інгрід. Його поздоровлення запізнилося більше як на півтора року, проте вони відповіли, і з того часу… Так, час лікує — це безперечна істина. Зараз він чекав листів від Інгрід і Людвіга. Від тих листів залежало, як піде далі робота над рукописом. Що примусило взятися за цей нелегкий, незвичний труд? Адже знав, що, торкнувшись минулого, розтривожить вже ніби притихлий біль. А можливо, бажання пережити ще раз, хай не так, як колись, хай по пам'яті, але пережити все знову… Що й казати, його почуття до Інгрід зіграло тут неостанню роль. Але в міру того, як обдумувалось, згадувалось, усвідомлювалось минуле, як кожною клітиною проростав той час, про який мав писати, ставало ясно, що любов, хай навіть велика, не посідає в тих подіях, що потрясли людство, того місця, яке колись відводилось їй у власному серці. Бойові дії групи норвезьких патріотів на Шпіцбергені у зіставленні з масштабами минулої воєнної трагедії то лише крапля грозової зливи, що впала на континенти, держави, народи.