Василь Сичевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

Згадалась Інгрід і надовго заволоділа думками. Касян намагався уявити її лице, і йому ввижалося, що вона йде поруч нього, красива, легка, бажана. Він один може її бачити, відчувати дотик її руки, може чути її шепіт…

«Я чекатиму на тебе, Кассію…» Що це було? Дружнє напучування, прохання чи вона дійсно відчуває до нього щось більше? Та що там гадати! Ось побачимось, і тоді все з'ясується. А чи побачимось?..»

Вони вийшли на «сідло» і повний час посувалися високим берегом майже строго на північ, поки не відкрився їм хвіст диму, що стелився понад конусами і трапеціями гір. Там лежав мертвий Баренцбург, його з тупою звіриною впертістю вдруге розстрілювали з гармати німецькі підводники. Сам човен чорнів в ополонці перед терасами селища. Вузькою палубою прогулювались офіцери. Біля носової гармати товпились матроси і солдати. Кожен вдалий постріл супроводжувався криками, дикунськими танцями, біготнею.

Щоб краще бачити цю дивну картину, підійшли на край обриву. Улл вибрав зручно для спостереження місце і взявся за бінокль.

— Всім відпочивати! І не висовуватись!

Ніхто не відповів командирові. Бійці попадали, хто де стояв. Переможений втомою, Касян не мав сили поворухнутися. Піт гарячий, їдкий, заливав очі. Вони сліпли від солі, що роз'їдала їх, але протерти очі не було сили. Тільки тоді, коли мороз почав добиратися до мокрої білизни, Касян заворушився, сів і заходився терти очі снігом. Сніг танув, сіль розчинялась і разом із слізьми витікала з очей. Коли розплющив очі, отетерів — невідомо як, але Шлезінгер, що лежав проти нього, вже звільнив руки і зараз намагався послабити петлю, що обперізувала йому талію. Рюгос і Стонсон лежали поруч, як хвилину тому, лежав і він сам, з заплющеними очима, і нічого не бачили. Вони були впевнені у міцності своїх морських вузлів. Відстань між Касяном і Шлезінгером була не більше двох метрів. Злість на цього «коханця фортуни», котрому вже раз вдалося втекти від нього, обпекла Касяна. Він кинувся на Шлезінгера і вхопив за горло.

— Руки! Руки йому в'яжіть!

У цю ж мить обер-лейтенант ударив його по ребрах натренованим ударом і Касян відчув, як його власні руки, пальці, що встигли вже добратися до горла Шлезінгера, враз загубили силу. Різкий біль паралізував м'язи, і він кулем звалився на сніг. Рюгос і Стенсон кинулись на допомогу, проте і втрьох вони довго не могли впоратись з бранцем. Важко було зрозуміти, чому він раптом розійшовся. Ніхто з присутніх не здогадувався, що постріли носової гармати підводного човна адресувались Шлезінгеру. Це був сигнал, який сповіщав, що човен уже увійшов у Грен-фьорд і чекає, поки той з'явиться на борт. Обер-лейтенант, почувши гармату, вже не знаходив собі місця і чекав тільки слушної миті, щоб накивати п'ятами. Якби йому вдалося послабити петлю і вискочити з неї геть, у два стрибки він досяг би урвища, а там уже фортуна знову підхопила б його. на свої крила. Спуск крутий, небезпечний, та хіба його нинішнє становище. було менш небезпечним?

Тепер уже його зв’язали по руках і ногах. Він пручався, вужем звивався по снігу і кричав.

— Заткніть йому рота! — наказав Людвіг.

Рюгос скрутив з рукавиць Шлезінгера кляп, проте засунути йому в рот було непросто. Обер-лейтенант кусався, метляв головою і весь час кричав, сподіваючись, що його почують на човні і прийдуть на допомогу. Проте не так близько було до човна і надто сильним був зустрічний вітер. Цього разу фортуна відвернулась від Отто Шлезінгера. Зрозумівши всю марноту своїх зусиль, він ткнувся лицем у сніг і завив.

— Будьте мужчиною! — кинув через плече Улл.

— Хотів би я подивиться на вас, якби ви опинились у моєму становищі.

— Ми були… — сказав Стенсон. — Сиділи у підвалі радіостанції і чекали смерті. А тут своїх солдат постріляв, а сам…

— Вони не мої солдати! — закричав Шлезінгер. — Вони мої вороги!

Англійська мова полоненого звернула на себе увагу. Тут усі, може, за винятком лише Касяна, добре володіли англійською, але перед ними лежав чоловік, одягнений у форму німецьких охоронних військ. Це вже було загадкою, яку вирішити негайно не могли, та, власне, і не ставили перед собою такого завдання. На них чекав марш-кидок до Лонгіра, адже підводний човен «У-206» уже спускався під воду.

— Розберемось, — зауважив Людвіг Улл. — Розпеленайте його і візьміть, як і раніше, у зв'язку. Човен занурюється. Тепер ніхто його не почує, хоч би він луснув від крику.

Стенсон розв'язав вірьовку, що оповивала ноги бранця.