Джеральд Даррелл - Моя сім'я та інші звірі

— Пристойна їжа,— розщедрився він на похвалу.— Якої ви думки про це місце, мамо?

— Годують тут непогано, синку,— ухильно відповіла мама.

— А вони привітні хлопці,— вів далі Ларрі.— Сам господар пересунув моє ліжко ближче до вікна.

— Він був не надто привітний, коли я попросив у нього паперу,— сказав Леслі.

— Паперу?— перепитала мама.— Нащо тобі папір?

— Для туалету... там його не було,— пояснив Леслі.

— Шшш! Не за столом,— прошепотіла мама.

— Ти, мабуть, погано дивився,— ясно й чітко промовила Марго.— Там його повен ящичок.

— Марго, серденько!— вжахнулась мама.

— В чім річ? Ти не помітила ящичка?

Ларрі хихикнув.

— Через деяке чудернацтво міської каналізації,— люб’язно пояснив він,— цей ящичок призначено... е... для відходів...

Марго зашарілась.

— Ти маєш на увазі... що це було... Боже мій! Я ж могла чимось заразитися!

Сестра розплакалась і вибігла з їдальні.

— Антисанітарія,— суворо сказала мама.— Це справді бридко. Помилились ви чи ні, в кожному разі тут можна підхопити черевний тиф.

— Ніхто не помилявся б, якби тут був порядок,— зауважив Леслі.

— Так, синку, тільки не варто зараз про це сперечатись. Треба чим хутчіш знайти житло, доки ми не похворіли.

Маму непокоїло ще й те, що «Швейцарський пансіонат» було розташовано поблизу цвинтаря. Ми сиділи на балкончику, а внизу, під нами, безперервно одна за одною тяглися жалобні процеси. Очевидно, мешканці Корфу до похоронів ставилися з особливою

повагою, і кожна нова процесія прагла затьмарити розкішшю попередню. Візки було прикрашено цілими ярдами багряного та чорного крепу, а на конях стільки попон і плюмажу, що вони ледве рухались. Я ніколи не бачив видовища яскравішого й барвистішого. Отак і годиться помирати, вирішив я, щоб були коні в попонах, гори квітів, юрба пристойно засмучених родичів. Перегнувшись через поруччя, я захоплено спостерігав, як пропливають внизу домовини.

Після кожної процесії, коли помалу згасали стогони й даленів цокіт копит, мамина тривога зростала.

— Нема сумніву, це епідемія,— вигукнула вона нарешті, ‘ нервово озираючи вулицю.

— Дурниці, мамо, заспокойтесь,— безтурботно зронив Ларрі.

— Але ж, синку, їх так багато... Це протиприродно.

— Нічого протиприродного в смерті немає, люди весь час помирають.

— Так, але вони не мруть як мухи, коли все гаразд.

— Може, вони їх призбирують, а тоді вже ховають всіх гамузом,— безсердечно припустив Леслі.

— Не плети казна-що,— сказала мама.— Я знаю, це все через каналізацію. Хіба можна бути здоровим, маючи такі вигоди?

— Боже мій!— глухо вимовила Марго.— Значить, я заразилась.

— Ні, ні, доню, найпевніше, це щось незаразне,— туманно висловилась мама.

— Не доберу, про яку епідемію йдеться, коли це щось незаразне,— логічно заперечив Леслі.

— Так чи інак,— підсумувала мама, не даючи втягнути себе в медичну суперечку,— слід усе з’ясувати. Ларрі, ти не міг би зателефонувати у відділ охорони здоров’я?

— Навряд чи тут взагалі існує охорона здоров’я.

— Тоді нам лишається єдиний вихід,— рішуче заявила мама.— Треба негайно переїжджати кудись за місто.

Уранці наступного днями вирушили на пошуки житла в супроводі містера Білера, службовця з готелю. Це був огрядний чоловічок із запобігливим поглядом і спітнілими щоками. Спершу він тримався бадьоро, оскільки не знав, що на нього чекає. Та й хто міг би собі це уявити без попереднього досвіду? В хмарах куряви ми гасали по всьому острову, і містер Білер показував нам будинки, один кращий від одного. Але мама категорично забракувала їх всі. Нарешті ми оглянули десятий, останній у списку Білера дім, і мама ще раз заперечливо хитнула головою. До краю виснажений посередник усівся на сходах і витер обличчя носовиком.

— Мадам Даррелл,— ледве спромігся він на слово,— я показав усе, що міг, але вам нічого не підходить. Що ж вам потрібно, мадам? Чим погані ці будинки?

Мама здивовано глянула на нього.

— Невже ви не помітили?— спитала вона.— В кожному з них немає ванни.

Містер Білер вибалушив очі.

— Не розумію, мадам,— простогнав він,— навіщо вам ванна?.. Хіба тут немає моря?

В цілковитому мовчанні ми повернулись до готелю.

Наступного ранку мама запропонувала взяти таксі й поїхати на пошуки самим. Вона була певна, що десь на острові все ж таки причаївся будинок з ванною. Ми не поділяли материного оптимізму, ремствували й нарікали, поки вона вела нас, мов непокірну отару, до зупинки таксі на центральному майдані. Таксисти, завваживши нашу простодушність, налетіли на нас, ніби яструби, силкуючись перекричати один одного. їхні крики чимраз гучнішали, очі горіли, вони скреготіли зубами, тягнули нас врізнобіч і, здавалося, от-от розірвуть на шматки. Насправді ж це була звичайнісінька суперечка — просто ми ще не звикли до грецького темпераменту і думали, що наше життя в небезпеці.