Річард Адамс: Небезпечні мандри

Ну, то як вам ведеться? — спитав Головний.— Скажіть, чим я можу вам допомогти?

Пане,— трохи невпевнено почав Ліщина,— це все через мого братика, П’ятого. Йому часто вдається передбачити небезпеку — я сам не раз у цьому переконувався. Тієї осені він провістив, що буде повінь, а ще іноді може сказати, де поставлено сильце. А зараз він говорить, що чує страшну небезпеку, яка насувається на колонію.

Страшну небезпеку! Так, розумію. Як це прикро! — мовив Головний аж ніяк не сприкрено.— А яка ж то небезпека, хотів би я знати? — звернувся він уже до П’ятого.

Не знаю,— відказав П’ятий.— A-але це щось д-ду-же л-лихе. Таке л-лихе, що п-просто дуже л-лихе,— не до ладу закінчив він.

Треара чемно вичекав хвильку, а тоді сказав:

Ну, і як же цьому зарадити, дозвольте спитати?

Тікати! — випалив П’ятий.— Всім тікати! Негайно. Пане Треаро, нам треба всім тікати!

Треара знову почекав. А тоді, карбуючи кожне слово, мовив:

Який високий наказ! А ти що думаєш про це, Ліщино?

Бачите, пане,— пояснив Ліщина,— мій брат лише відчуває щось, він нічого не надумує. На нього просто находять отакі передчуття, якщо я висловлююсь досить зрозуміло. Ні в кого немає сумніву, що саме ви є той, хто має вирішувати, що робити.

Що ж, дуже милі ти кажеш слова. Сподіваюсь, що таки я вирішую. Але зараз, дорогі друзі, давайте трохи поміркуємо над цим, добре? Нині травень, чи не так? У всіх повно клопотів, кролі тішаться, жирують собі. На цілі милі довкола нема елілів, принаймні так мені доповідають. Хвороб немає, погода чудова. А ти хочеш, щоб я сказав колонії, що твій юний... гм, юний... твій брат має якесь передчуття і ми повинні поплентати казна-куди полями, наражаючись на всілякі небезпеки, еге ж? Як ти думаєш, що вони скажуть? Що страшенно раді, га?

Вони послухаються вашого наказу,— уставив П'ятий.

Дуже мило з твого боку,— відрізав Треара.— Що ж, може, вони й послухаються мене, може. Але мені треба добре все це обміркувати. Це дуже серйозний крок, авжеж. І ще ж...

Але у нас немає часу, пане Треаро! — випалив П'ятий.— Я відчуваю небезпеку так, наче сильце здавило мені шию... наче сильце... Ліщино, поможи! — Він завищав і покотився по піску, несамовито дригаючи ногами, мов кріль, що попав у пастку. Ліщина притис його до підлоги передніми лапами, і малий трохи заспокоївся.

Тисячу разів перепрошую, Головний Кролю! — сказав Ліщина,— Часом таке находить на нього. За хвилину він оговтається.

Яка ганьба! Бідолаха, йому б додому та відпочити. Так, краще ти зараз же забери його з собою. Що ж, страшенно мило було з твого боку, Горіше, що ти прийшов перевідати мене. Я ретельно обдумаю все, що ти сказав. Кучмо, ти лишись на хвильку, гаразд?

Коли Ліщина з П’ятим відходили все далі від Треариного лігва, до них долинув звідти голос Головного Кроля, з різкими нотками, а в ту нотацію тільки вставлялося іноді: «Так, пане», «Ні, пане».

Кучмі, як він сам собі напророчив, «одривали голову».

3. РІШЕННЯ ЛІЩИНИ

Невже ти, Ліщино, й справді вірив, що Головний послухає твоєї ради? Невже ти на таке розраховував?

Знов вечоріло, й Ліщина з П’ятим паслися на узліссі з двома друзями. Ожина, кріль із чорними кінчиками вух, той самий, кого налякав П’ятий минулого вечора, уважно вислухав Ліщинину розповідь про дошку з оголошенням і зауважив, що він завжди був певен: люди лишають такі речі після себе, як знаки чи повідомлення, достоту мов кролі зоставляють по собі позначки в ходах та лазах. А це інший сусіда, Кульбаба, знову завів розмову про Треару та його байдужість до страхів П’ятого.

— Сам не знаю, на що я розраховував,— одказав Ліщина.— Досі я що ні разу не ходив до Головного Кроля. Але я думав: «Навіть якщо він не послухає, ніхто принаймні не закине мені потім, що ми не старались, як могли, застерегти його».

То ти певен, що нам і справді є чого боятися?

Цілком певен. Я добре знаю П’ятого.

Ожина хотів щось сказати, коли це якийсь кріль плюхнувся в зарості ведмежини й подався вгору канавою. Це був Кучма.

Привіт, Кучмо! — кинув Ліщина.— Звільнився з вартування?

Таки звільнився,— відповів Кучма,— і чи не назавжди.

Та що ти кажеш?

Я кинув Оуслу — ось що я кажу.

Не через нас?

Можна й так сказати. Треара уміє допекти до живого, коли його розбудять у ні-Фрітх заради якоїсь нікчемної дурниці,— так йому здається. А вже ж він мастак залити сала за шкуру. Певне, хтось інший спокійно вислухав би Головного, аби тільки зостатися при ньому, та я на таке нездатен. Я сказав йому, що пільги Оусли не так уже й багато важать для мене й що дужий кріль може запросто обійтися без колонії. Він сказав, щоб я не гарячкував і добре подумав, але я не лишуся. Красти салату й вартувати лігво Головного — це, як на мене, аж ніяк не молодецьке життя.