Річард Адамс: Небезпечні мандри

П’ятий уже й подався геть. Ліщина наздогнав його біля труби.

Як мені це все набридло! — вигукнув він.— Весь час одне й те саме: «Бачите мої кігті? Моя калюжниця! Бачите мої зуби? Моя нора!» Як потраплю в Оуслу, то хоч не кривдитиму крайніх!

Ти хоч, може, втрапиш колись до Оусли,— зауважив П’ятий.— Ти ще набереш ваги, а мені не стати здорованем довіку.

Чи не примарилося тобі, що я кину тебе напризволяще? — мовив Ліщина.— А втім, сказати правду, мені іноді кортить піти з цієї колонії назавжди. Та поки що забудьмо це. Може, скочимо за струмок? Там менше кролів — одпочинем од колотнечі. Якщо тільки ти не відчуваєш небезпеки з того боку,— додав він.

Останні слова Ліщина сказав цілком серйозно — знати було, що він і справді вірив, ніби П’ятий краще за нього чує небезпеку, а відповідь П’ятого потвердила, що вони в це вірять обидва.

Ні, там нема якоїсь особливої небезпеки,— відповів малий.— Коли я вчую щось небезпечне, то скажу тобі. Але те, що я передчуваю, наче й не зовсім небезпека. Ох, це щось таке гнітюче, мов близька гроза! Воно мене непокоїть, а що воно таке — не можу сказати. Хай там що, а я йду з тобою на той бік.

Вони перескочили через трубу. Трава біля самого струмка була вогка й густа, тож обидва побралися вгору протилежним схилом на сухіший грунт. Частина схилу була вже затінена, бо сонце сідало поперед них, і Ліщина, щоб погрітися ще на осонні, біг і біг, аж поки вони опинилися біля самої хвіртки. Тут він став як укопаний.

П’ятий, що це? Глянь-но!

Просто перед ними лежала свіжо порита земля, аж дві купи на траві. Високо, не нижче кількох падубів у живоплоті, здіймалися два важкі стовпи, тхнучи креозотом і фарбою, відкидаючи разом із прибитою до них дошкою довгу тінь через вершину пагорба. Під одним стовпом валялись забуті молоток і кілька цвяхів.

Обидва кролі підбігли ближче до дошки й причаїлися в кропиві, морщачи носики від духу недокурка, погаслого десь у траві. Зненацька П’ятий скулився і весь затрусився.

Ой, Ліщино! Ось звідки загрожує нам біда! Тепер я знаю: це щось дуже погане! Щось жахливе — і воно насувається все ближче!

Яке таке «воно»? Ти про що? Ти ж начебто казав, що тут немає небезпеки?

Я не знаю, що саме,— пригнічено відказав П’ятий.— Зараз небезпеки ще нема, але вона наближається, наближається! Ой, глянь, Ліщино! Поле! Воно все залите кров’ю!

Не корч дурня, це просто відблиск заграви. П’ятий, ну ж, П’ятий, не говори так, не лякай мене!

Але П’ятий тільки тремтів і плакав, скулившись у кропиві, а Ліщина намагався заспокоїти товариша й вивідати, що ж воно так раптово збило його з плигу. Чом же П’ятий не тікає, не рятується, як чинив би всякий нормальний кріль? Але П’ятий нічого не міг пояснити — він був просто в розпачі. Нарешті Ліщині урвався терпець:

Годі тобі, П’ятий, сидіти тут і плакати. Дивися, вже й сутеніє. Вернімося краще в нору.

Вернутися в нору? — пропхикав П’ятий.— Таж воно добереться й туди! Кажу тобі: все це поле залите кров’ю...

Припини! — твердо мовив Ліщина.— Дозволь, я подбаю про тебе трохи. Хай яка там насувається біда, а нам пора вже бути дома.

І він побіг у долину, потім — через струмок і до коров’ячого броду. Тут сталася затримка, бо П’ятий серед тиші травневого вечора зробився враз безпомічний, його скував страх. Коли нарешті Ліщина заштовхав його в канаву, той завпирався біля входу в нору, й Ліщині довелося майже силоміць пхати його всередину.

Сонце сіло за протилежним пагорбом. Вітер похолоднів, заморосив дощ, і не минуло й півгодини, як запали сутінки. Небо знебарвилось, і хоч велика дошка біля хвіртки поскрипувала на нічному вітрі (мовби доводячи комусь, що вона не розчинилася в пітьмі, а твердо тримається там, де її прикріпили), ніхто не нагодився, щоб прочитати грубі, з гострими кутами літери, які чорними ножами вп’ялися в білу дерев’яну поверхню. Ось що вони проголошували:

ЦЕ ІДЕАЛЬНО РОЗТАШОВАНЕ УГІДДЯ,

В ЯКОМУ 6 АКРІВ ЧУДОВОЇ ЗЕМЛІ,

БУДЕ ЗАБУДОВАНЕ ПЕРШОРЯДНИМИ

СУЧАСНИМИ КОТЕДЖАМИ.

РОБОТИ ПРОВАДИТЬ ФІРМА «СЕЧ І МАРТІН, ЛІМІТЕД»,

НЬЮ-БЕРІ, БЕРКС.

2. ГОЛОВНИЙ КРІЛЬ

У темній і теплій норі Ліщина зненацька прокинувся, б’ючи навмання задніми лапами. Щось напало на нього. Але не тхнуло ні тхором, ні ласицею. Ніякий інстинкт не підказував йому: «Тікай!» Голова його проясніла, й він збагнув, що біля цього тільки П’ятий. Це малий дряпався по ньому, як ото бува очманілий кріль дереться з переляку по дротяній огорожі.