Фенімор Купер - Останній з могікан

— Що каже цей француз? — суворим тоном запитав полковник. — Кортить похизуватись, що перехопив гінця з листом? Перекажіть йому, добродію, що як він хоче залякати ворога словами, нехай зніме облогу й подасться до форту Едварда.

Данкен переклав Манро французову мову.

— Ми вас слухаємо, добродію де Монкалм, — уже спокійніше мовив ветеран.

— Утримати форт вам неможливо, — заявив великодушний ворог, — і в інтересах мого короля він має бути знищений. Але вам самим, як і вашим хоробрим товаришам, даровано буде всі пільги, дорогі вояцькому серцю.

— Наші прапори? — спитав Гейворд.

— Заберете їх до Англії і покажете своєму королеві.

— Наша зброя?

— Візьмете з собою. Ніхто краще за вас не зможе її вжити.

— Наш відхід і передача форту?

— Буде здійснено в найпочесніший для вас спосіб.

Данкен обернувся перекласти цю пропозицію своєму командирові, котрий вислухав її із щирим подивом, глибоко вражений такою незвичайною і несподіваною шляхетністю.

— Ідіть, Данкене, — сказав Манро. — Ідіть із цим маркізом, — бо він таки й справді, либонь, маркіз, — до його намету й там погодьте умови. До двох речей дожився я на схилі віку, що їх ніколи не думав побачити. Англієць боїться допомогти співвітчизникові, а француз такий чесний, що не користає цією перевагою.

Це мовивши, старий ветеран знов схилив голову на груди й повільно рушив назад до форту. Понурий його вигляд ясно казав знепокоєній залозі, що новини він несе невеселі.

Данкен лишився полагоджувати умови капітуляції. Бачили, як до форту він повернувся десь близько півночі під час першої нічної варти і, приватно переговоривши з комендантом, одразу ж вийшов знову. Тоді було оголошено замирення — Манро підписав договір, згідно з яким форт уранці мав бути зданий ворогові, а залога збереже свою зброю, прапори, спорядження, — тобто, як каже військовий звичай, — і свою честь.

Супротивні війська, що отаборилися в глушині над Горікеном, провели цю ніч на 9 серпня 1757 року майже так само, як провели б її і на рівнинах Європи. Переможені були мовчазні, понурі й похнюплені, переможці тріумфували. Але й смуток, і радість мають свої межі, і ще задовго до світанку глибока тиша залягла в навколишніх лісах. Тільки зрідка порушував її веселий окрик якого розбуялого молодого француза з передових пікетів або ж погрозливе застереження від форту, де варта й далі пильнувала, щоб не підпустити завчасу ворога. Однак навіть ці випадкові вигуки завмерли в мороці, що западає перед самим сходом сонця. О цій сонній порі марно було б шукати бодай найменшого знаку присутності війська на берегах Святого озера.

Серед цієї глибокої тиші раптом відхилилася заслона, що прикривала вхід до просторого намету в стані французів, і надвір вийшов якийсь чоловік. Він був щільно закусаний плащем — так наче стерігся вологи або ж хотів уберегтись від цікавих поглядів. Гренадер, що пильнував сну французького генерала, вільно пропустив цього чоловіка та ще й відсалютував йому. Незнайомець хутко подався через містечко шатрів, простуючи в напрямку форту Вільям-Генрі. Щоразу, натикаючись на численні пікети, він, як виглядало, давав цілком належні відповіді, бо його незмінно пропускали.

За винятком цих коротких, хоч і частих, затримок, він мовчки проходив од центру табору до аванпостів. Коли він підійшов до солдата, що стояв на чатах найближче до форту, почувся звичний вигук по-французькому:

— Хто йде?

— Франція, — була відповідь.

— Пароль?

— Перемога, — відказав незнайомець, підступаючи так близько, щоб солдат розчув його шепіт.

— Гаразд, — мовив солдат, знов беручи рушницю на плече. — А раненько ви гуляєте, добродію.

— Треба матись на бачності, мій хлопче, — зауважив незнайомець і, відхиливши полу плаща й глянувши солдатові у вічі, рушив далі в бік англійських укріплень. Вояк здригнувся, а його зброя теленькнула, коли він виставив її наперед, з найглибшою пошаною відсалютовуючи незнайомцеві. Поновивши ж прохідку на своїй ділянці, він пробурмотів крізь зуби:

— І справді, треба матись на бачності! Либонь, у нас такий капрал, що ніколи не спить.

Тим часом офіцер ішов собі, вдаючи, ніби не почув солдатових слів, і пристав аж тоді, як спустився до низького берега озера, в небезпечній близькості до західного бастіону форту, що виступав над водою. Захмареного місячного світла вистачало, щоб розрізнити хоч і неясні обриси навколишніх предметів. Тим-то незнайомець завбачливо сперся на стовбур дерева і простояв так довгий час, з пильною увагою приглядаючись до темних і тихих валів англійського форту. Дивився він не просто як цікавий чи байдужий глядач — навпаки, з того, як очі його перебігали з місця на місце, знати було й військову досвідченість, і пильність. Нарешті він наче вдовольнився своїм спогляданням. Нетерпляче озирнувши верхів'я гори на сході, — так мовби з тривогою чекав настання світанку, — він уже обертався рушати назад, коли це до слуху його долинув легкий шурхіт за виступом найближчого бастіону і змусив затриматися.